Сови (4)

За два тижні до цього.

Я прокинулася на холодній кам’яній підлозі. Одне око повністю запухло, а шкіра на обличчі пекла після удару об бруківку. Я спробувала доторкнутися до нього, але марно — кисті були надійно замкнені в суцільних металевих колодках, що не дозволяли навіть поворухнути пальцями.

Спробувала розрізати їх магією — нічого. Ядро сумно відгукнулося десь глибоко всередині й затихло.

«Чорт… на них блокувальне закляття.»

— Прокинулася, — пролунав голос від металевих дверей.

Через балахон і маску було неможливо зрозуміти, чоловік це чи жінка.

— Де я? — хрипко запитала я, намагаючись підвестися.

Сильний удар ногою в плече миттєво повернув мене на підлогу.

— Питання тут ставлю я, міледі, — почувся глумливий смішок з-під маски. — Через тебе ми тепер сидимо в цьому лайні. Подумаєш, зникла якась ідіотка, а всю імперію на вуха поставили.

Він грубо схопив мене за підборіддя. Обпечене обличчя відгукнулося гострим болем.

— І що в тобі такого особливого, що нам довелося влаштувати стільки галасу серед білого дня?

Постать відштовхнула моє обличчя й вийшла, гучно грюкнувши дверима. Я залишилася на самоті.

Оглянувши приміщення, я не знайшла ні ліжка, ні соломи, ні навіть ночви. Єдине маленьке віконце під стелею було щільно затулене. Живіт скручувало від голоду. Я навіть не уявляла, скільки часу пролежала без тями і як далеко мене відвезли від столиці.

Погляд мимоволі впав на поранену ногу. Кров уже зупинилася, але рану ніхто не обробив. Виглядала вона кепсько — почалося запалення. Судячи з усього, я пролежала тут щонайменше добу. Мозок гарячково шукав рішення, але всі ідеї розбивалися об відсутність магії та голі бетонні стіни.

Спираючись на стіну, я змогла сісти. Ноги теж були закуті в кайдани, але ними я ще могла хоч якось рухати. На відміну від рук, яких я вже майже не відчувала.

«Сови» були неговіркі. Їжу — якщо це можна було так назвати — мені кидали раз на день. Недоїдки зі столу. Їсти без рук було принизливо, але вибору не було. Кілька разів я намагалася втекти, щойно двері відчинялися, але вони не шкодували на мене сил. Після кожної спроби тіло нило від нових синців. Здається, у мене було зламане ребро — кожен подих віддавався гострим болем.

Лише за кілька днів я зрозуміла, що мене тримають у підвалі — щоразу я чула, як до мене спускаються сходами. Іноді мені кидали якусь мікстуру, яка пригнічувала біль і збивала гарячку. Рана на нозі вже почала гноїтися, і я панічно боялася, що можу її втратити.

Найстрашніше було чекати в повній невідомості. Вони нічого не пояснювали, нікуди не переводили. Просто зачинили в цьому сирому підвалі й давали рівно стільки, щоб я не померла.

І саме це лякало найбільше. Вони не поспішали мене вбивати. Вони явно чогось — або когось — чекали.

Та все ж мені вдалося дещо дізнатися.

Після мікстури я зазвичай втрачала свідомість, а коли прокидалася — поруч уже стояла тарілка з «їжею». Отже, вони приходили. Коли мені дали чергову порцію, я лише зробила вигляд, що ковтнула. Руки були надійно закуті, тому мене годували силою, як теля.

Коли я «заснула», один із них справді з’явився. Недбало кинув металеву миску на підлогу й присів поруч. Я навіть потилицею відчула його важкий погляд. Спочатку він мовчав. Просто роздивлявся мене.

— Краще б ти здохла ще триста років тому, — нарешті буркнув він, відпиваючи з пляшки. — Менше мороки було б. А тепер тебе треба везти до тієї кінченої старої, яка хоче посадити свого сина на трон.

Він був п’яний. Дуже п’яний. Запах дешевого алкоголю заполонив увесь підвал. Пляшка з брязкотом покотилася по кам’яній підлозі.

Моє серце закалатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Чоловік важко впав поруч і притиснув рукою моє зламане ребро. Я ледве стримала крик, прикусивши губу до крові. По щоках потекли гарячі сльози. Я тремтіла від болю та безсилої образи.

«У принцеси є син? Але вона не стара… Що, в біса, відбувається?»

Від болю та напруги я знепритомніла. А коли прийшла до тями — поруч уже нікого не було. Думки заметушилися. Треба було вибиратися. Подати сигнал. Зробити хоч щось. Куди вони хочуть мене відвезти? Як я можу посадити когось на трон, якщо я навіть не принцеса?

Раптом щось тверде кольнуло мене між грудей.

«Вони не обшукували мене?»

Вперше за два тижні в грудях спалахнула крихта надії. Серце закалатало так сильно, що, здавалося, його чути за дверима. Я прислухалася — тихо.

Я почала відчайдушно звиватися, напружуючи пальці в колодках, шкрябаючи тканину об шкіру. Кожен рух віддавався пекельним болем у ребрах. Минуло кілька болісно довгих хвилин, перш ніж маленький камінь телепортації нарешті викотився з-під брудної сорочки й упав на підлогу.

Десь над головою рипнули сходи. Хтось спускався. Я не могла втратити цей шанс.

Підтягнувши руки до себе, я зібрала останні сили й ударила по каменю колодками. Звук гучно прокотився підвалом. Камінь заіскрився, навколо нього закрутився тонкий вихор світла й пилу.

Я затамувала подих.

Та за мить іскри згасли. Вихор осів. Камінь почорнів і розсипався на попіл.

— Ні-ні-ні… благаю, ні… — прошепотіла я, навіть не помітивши, що плачу.

Попіл повільно розвіювався по підлозі. Разом із ним розсипалася остання надія. Двері відчинилися. На порозі стояла постать у балахоні й масці сови. Я подивилася на неї майже байдуже. Мені вже було все одно. Мене не знайдуть. Не врятують. Єдиний шанс розчинився в повітрі, наче його ніколи й не було. Ці тварюки продумали все. А я була надто впевнена в собі.

Як завжди.

«Аннет завжди попереджала, що я за це поплачуся. Пробач, Аннет…» — по брудній щоці скотилася одинока сльоза.

«Сова» повільно наближалася. У руках вона тримала вже знайомий флакон мікстури, тільки значно більший. Вони хотіли напоїти мене й кудись перевезти. Я знесилено всміхнулася. Пручатися вже не було сил. Ні на що не було.