Сови (3)

Ще мить тому Віанна стояла переді мною, а тепер я не міг її знайти, хоч як відчайдушно гукав. Люциан тримався поруч, міцно стискаючи руків’я меча. Натовп у паніці метався площею, засліплений густим димом. Він пік легені, змушував кашляти, але мені було байдуже. Я мусив знайти її.

— Ходімо! — скомандував кронпринц, рушаючи в протилежний бік. — Вона не дурна. Мабуть, пішла до краю площі, щоб вийти за межі бар’єра й застосувати магію.

Я кивнув. Віанна справді не була дурною.

Раптом небо розітнув пронизливий свист. Магічні стріли.

— Віанна? — мимоволі вирвалося в мене, але Люциан миттєво схопив мене за комір і затягнув за перевернутий стіл.

— Ти збожеволів — стовбичити на відкритому місці?! — прошипів він.

Стріли з гучним гуркотом вдарялися об стіл. Навколо лунали зойки й хрипи тих, хто падав замертво.

Це була точно не вона.

— Що, бляха, відбувається… Де маги? — прохрипів я, звертаючись до Люциана.

Він лише похитав головою. У цьому хаосі навіть якби він знав, знайти їх було б майже неможливо. Хтось навмисно копіював магію Віанни. За її словами, її стріли мали золотавий серпанок на кінці, щоб бути видимими. Зазвичай вітряні стріли були невидимі — лише легке коливання повітря.

«Я за чесний бій…» — спливли в пам’яті її слова.

Треба було діяти. Магічний бар’єр над площею досі не зняли, і причин для цього вистачало. Але й без магії ми з Люцианом були досвідченими мечниками. Залишалося лише знайти тих, хто на нас напав.

Ми встигли роздобути щити, пробравшись крізь дим до імператорського шатра. Саме там пролунав потужний вибух. Від гвардійців майже нічого не лишилося. Люциан зблід — мабуть, усвідомив, що якби не вислизнув до нас, то теж лежав би зараз серед уламків.

Я штовхнув його в плече, приводячи до тями. Дим почав потроху розсіюватися, але небо знову заповнилося стрілами. Ми перечекали атаку, сховавшись під щитами. Мене непокоїло, що Віанна досі не проявилася. Вона мала б уже вийти за межі бар’єра й щось зробити. А ми бачили лише чужі стріли, які час від часу вибухали в небі золотавими спалахами.

Серце пропустило удар.

Я не міг її втратити. Просто не міг.

— Кассіане! — різко гукнув кронпринц, вириваючи мене з паніки. — Жива вона. Віанну так просто не вб’єш — навіть без магії.

Люциан ледь помітно усміхнувся. І в цих словах була правда.

Кілька годин потому.

Дим нарешті розвіявся, відкривши моторошну картину площі. Поранені, мертві, непритомні — тіла лежали скрізь. Більшість людей устигли втекти, але загиблих було чимало. Я ринувся вперед, хаотично перевертаючи тіла, шукаючи хоча б натяк на фіолетову накидку. Руки вже були по лікті в крові, але я не зупинявся. Серце шалено калатало від жаху побачити її безжиттєве обличчя.

Віанни ніде не було.

З палацу прибула підмога. Гвардійці швидко прочісували площу, збирали тіла та ідентифікували загиблих. Люциан намагався керувати ними, тримаючи себе в руках, хоча його святковий камзол був укритий сажею й кров’ю. Я стояв осторонь, у вухах досі дзвеніло.

«Вона зникла…» — без кінця крутилося в голові.

Я не знав, де її шукати. Але точно знав, хто за цим стоїть. Гнів на Валері кипів у грудях, аж раптом по потилиці мені прилетів легкий, але відчутний ляпас.

— У тебе є докази? — зухвало запитав Люциан. — Отож. А на обличчі в тебе написано, що ти зараз підеш катувати мою сестру.

Я повільно перевів шокований погляд на кронпринца. Він лише нервово всміхнувся.

— Навіщо ти надсилав пропозицію заручин Віанні? — випалив я.

Люциан спочатку здивовано витріщився, а потім відвернувся й тихо засміявся в кулак, щоб ніхто не звернув уваги.

— Просто хотів тебе подражнити, — зізнався він, заспокоївшись. — Ти ж на тому прийомі з неї очей не зводив. А я мусив якось помститися за те, що ти після тієї дурної сварки просто зник і ігнорував мене на всіх святах.

Я мовчки дивився на нього. Всі ці роки він справді переймався через те, що я зник після дрібної суперечки, а я поводився як розбалуване хлопчисько.

— Пробач, — видихнув я, почухавши потилицю. — Я за тиждень уже охолов. Просто… мені не вистачило сміливості визнати, що ти кращий за мене. І що Віанна могла…

— Ні-ні-ні, — Люциан підняв руки в захисному жесті. — Вона мене зовсім не цікавить як жінка. Лише як особистість. З’явилася, як чорт із табакерки: переполошила всю аристократію, а потім урятувала мене від смерті у Вежі. Цікава вона.

На моєму обличчі мимоволі з’явилася усмішка. Люциан по-дружньому ляснув мене по плечу.

— І вона дивиться на мене, як на лайно, якщо ти переживаєш, — пирхнув він. — Навіть трохи образливо. Не хвилюйся, ми її знайдемо. Обов’язково знайдемо.

«Здається, погляди, які не сповнені обожнювання, він сприймає як щось зовсім інше», — промайнуло в мене в голові.

До пізньої ночі на площі ліквідовували наслідки ранкової атаки невідомих. Час від часу я чув плітки, нібито це скоїла Віанна, яку підіслав ворогуючий раніше з імперією Ліоран. Це була повна маячня, але чутки підкріплювалися раптовим зникненням дівчини, тому я нервував дедалі більше. Мої люди шукали зачіпки, сліди чи бодай якихось свідків. Єдиною, хто бачив її того дня, була аристократка, яка втратила чоловіка від стріли, а Віанна захистила її, залишивши щит. За словами жінки, Віанна була поранена в ногу й уперто прямувала до краю площі, аж поки не з’явився темний силует у масці сови та накидці у формі крил і не зник із нею в найближчому завулку.

Я голосно вилаявся, вдаривши кулаком об стіл. Ті самі «Сови», про яких твердила Віанна і яких я так швидко списав із рахунків, — інсценували замах на кронпринца, якимось чином обстріляли площу її ж закляттям і викрали її. Все складалося якнайгірше. Люциан наказав розпочати пошуки винних та зниклої маркізи, і я також не сидів склавши руки. Кожен закуток імперії мав бути перевірений двічі, всі були в цьому задіяні.