Сови (2)

Фестиваль, як і очікувалося, розпочався своєю чергою. Приголомшливі прикраси, зібрані з дарів землі, оздоблювали всю площу та довгу центральну вулицю, де вирував ярмарок. Звідусіль долинали приємні аромати сидру, свіжої випічки, фруктів та страв. Людей було напрочуд багато, і не тільки зі столиці. Я помічала смугляву шкіру торговців, вужчий розріз очей у чарівних гостей, які намагалися торгуватися, та чула незвичні акценти.

Кассіан тримався поруч, щоб ми не загубилися в натовпі. В один момент він перехопив мою руку, відтягуючи мене від незграбного перехожого, — і ми так і залишилися йти далі, тримаючись за руки.

Фестиваль мав тривати тиждень, і було зовсім не зрозуміло, коли саме може щось статися — і чи станеться взагалі. Та перший день вважався найнебезпечнішим, адже Люциан як спадкоємець престолу мав виголосити промову й оголосити відкриття щорічного свята. 

Погода цього дня радувала. Виглянуло приємне сонечко яке все ще ласкаво гріло обличчя, здавалось, що в такому місці не може відбутися аж нічого поганого. Й на це я дійсно щиро сподівалась. 

Раптом на підготовлену дерев’яну сцену під музичний супровід вийшов Люциан. Як і завжди — виглядав він неперевершенно. Чорне волосся грало на сонці, а білий камзол із золотою вишивкою підкреслював статус чоловіка зайвий раз нагадуючи нам, що перед нами член імператорської сім’ї. Кронпринц зупинився біля краю помосту та обвів присутніх поглядом. Натовп потроху стих, всі підняли очі на кронпринца. Він побачив нас у натовпі та ледь помітно посміхнувся. 

— Шановні представники знатних домів, гості столиці та мешканці Ровелії, — його голос легко рознісся площею, підсилений магією. — Сьогодні ми відкриваємо фестиваль, який уже багато років є не лише окрасою нашої столиці, а й символом єдності всієї імперії. У ці дні сюди сходяться люди з різних земель: ті, хто служить мечем, ті, хто творить магією, ті, хто працює руками, знанням і серцем задля майбутнього Ровелії.

Люциан говорив надзвичайно природно й легко, наче на нього не були спрямовані тисячі очей. 

— Фестиваль нагадує нам, що сила імперії не лише в її мурах, військах чи стародавніх родах. Вона — у людях. У майстрах, які зберігають ремесла. У магах, які розширюють межі можливого. У лицарях, що стоять на захисті наших домів. У кожному, хто щодня робить свій внесок у спокій і процвітання Ровелії.

Кассіан стояв зовсім близько, спокійний на вигляд, але я помітила, як його погляд раз по раз ковзав натовпом. Він оцінював оточення.

— Нехай ці дні стануть часом радості, нових зустрічей і гідного суперництва. Нехай кожен дім покаже свою майстерність, кожен гість знайде тут натхнення, а кожен мешканець столиці відчує гордість за те, частиною чого ми є.

Люциан зробив коротку паузу, і над площею запала майже ідеальна тиша.

— Від імені імператорського дому я оголошую фестиваль відкритим. Нехай світло Ровелії сяє яскраво.

Останні слова потонули в гуркоті оплесків. Над площею злетіли стрічки, десь ударили барабани, а в повітрі спалахнули золотаві іскри святкової магії. Натовп вибухнув радісним гомоном. Я також приєдналась до овацій, Люциан востаннє поглянув на натовп та спустився з помосту вниз. 

— А він вміє говорити, — пирхнула я. — Цього його з дитинства вчили?

— Вчили, — підтвердив кронпринц.

Я різко обернулася. Люциан уже стояв прямо біля нас — у темній накидці з накинутим на голову капюшоном.

— Ваша Висо… — я не встигла договорити, бо він швидко приклав пальця до моїх губ. 

Я здивовано витріщилася на нього від такої несподіванки.Кассіан миттєво злегка ляснув кронпринца по руці, змусивши того відсахнутися й злобно зиркнути на маркіза.

— Називайте мене просто Люц, будь ласка. Якщо я буду гуляти тут як кронпринц, нам проходу не дадуть, — зашепотів він.

— Люц? Це ж як кличка для собаки. Хоча тобі підходить, — усміхнувся Кассіан.

— Погризетеся пізніше, — втрутилася я. — Ми тут не для цього.

— А для чого?

Тільки-но я хотіла розповісти кронпринцу про наші побоювання щодо фестивалю, як позаду нас пролунав гучний вибух. Площу й людей на ній накрило густою хмарою пилу та диму, а від оглушливого звуку заклало вуха. Ні я, ні Кассіан не встигли зреагувати. Я перестала що-небудь чути — у голові стояв лише суцільний писк, а крізь нього пробивалися віддалені крики людей, які в паніці бігли хто куди.

Видимість була нульовою. Я прикривала рот і ніс накидкою, захищаючись від задушливого диму та смороду горіння.

— Кассіане! — закашлялася я. — Люце! Де ви?

Дихати ставало дедалі важче, я не бачила нічого навіть на відстані витягнутої руки. Хаос навколо заглушав мої крики. Кассіан, який ще секунду тому стояв зовсім поруч, зник у диму разом із кронпринцем. Я блукала навпомацки, намагаючись хоч щось розгледіти, але панікуючі люди постійно наштовхувалися на мене, штовхали й збивали з ніг. Іти назустріч цьому збожеволілому натовпу було самогубством — затопчуть, як отара сполоханих овець.

Тримаючись за бордюр, я попрямувала подалі від епіцентру вибуху, сподіваючись вибратися на свіже повітря. На площу заздалегідь наклали бар’єр, який блокував сторонню магію, тому всі мої спроби підняти вітер виявилися марними.

— Пугу-у-у… — я різко обернулася. — Пугу-у-у…

Звук долинав крізь загальний шум, а отже, джерело було десь зовсім поруч, але я не могла збагнути, хто або що його видає.

— Пугу-у… — пролунало вже прямо над вухом.

Але коли я знову озирнулася, то відчула лише легкий потік повітря від чиєїсь раптової присутності.

— Хто тут? — процідила я, хаотично роззираючись довкола.

Моя рука миттєво вихопила кинджал із чохла на стегні, але звуки так само раптово стихли. Треба було негайно вибиратися із зони дії бар’єра. Аж раптом повітря розітнув свист стріл. Підвівши очі, я побачила, як магічні стріли з вітру із срібним серпанком на кінцях мчать просто в бік площі.

«Це ж моє закляття… Якого біса?»