Сільвербрук (2)

Анна щось тихо розповідала, але її голос став для мене лише фоновим шумом, подібним до дзюрчання води. Я заплющила очі, намагаючись витягнути з пам'яті бодай клаптик спогаду та все було марно. Озирнувшись, я зрозуміла, що акуратні будиночки та площа були мені геть незнайомі, аж поки погляд не впав на табличку, яка красувалася біля центрального фонтана: «Сільвербрук. Рік заснування...»

— Цьому місту двісті вісімдесят років… — промовила я вголос, і в грудях стало тісно від усвідомлення.

Ось чому місто здавалося чужим. Його заснували вже після того, як я «зникла». А знайомим мені був саме струмок — колись він слугував орієнтиром для подорожніх, адже простягався майже до самої столиці.

— А ви... ти не знала? — здивовано запитала Анна. — Це місто заснувала свята Аннет.

Від почутого імені серце пропустило удар. Я різко обернулася до дівчини.

— Аннет?

— То-о-очно, ти ж не з Імперії, я постійно про це забуваю, — вона легковажно відмахнулася. — Так, Велика свята Аннет. Вона заснувала це місце на честь своєї невідомої подруги. Тут навіть гімн містечка присвячений їй...

Анна заплющила очі й тихо, майже пошепки, заспівала:

— Срібло ріки, що стає нашою тінню, Ми йдемо крізь втому, крізь попіл і лінь. Світ за межею — мов спогад блідий, Лиш твоя долоня — мій дотик рідний...

Поки Анна співала, по моїх щоках беззупинно текли сльози. Я ніколи не чула цих рядків раніше, але була впевнена: вони написані моєю Аннет. 

— Крізь ці століття, крізь пам’яті злам, — продовжувала Анна, — я бережу твоє ім’я у вітрах...

Вона замовкла й ніжно обійняла мене за плечі.

— Віанно, все гаразд. Я теж плакала, коли вперше почула цей гімн. Кажуть, він описує неймовірну тугу за спорідненою душею. Для Аннет цією душею була її втрачена подруга. Хоча вона ніколи не розповідала, що саме сталось з нею та та війна багатьох забрала… 

— Це місто підходить Аннет. Чисте й красиве, як вона сама… була.

Вечір наближався невблаганно. Тіні від будинків подовжилися, перетворюючи «срібло» води на темний свинець. Ми попрямували до будинку Беатріс, де у вікнах уже запалилося м’яке світло. На порозі ми якийсь час стояли мовчки, дивлячись на дубові двері й не наважуючись постукати.

— Є хто вдома? — нарешті промовила я, впевнено постукавши.

Ніхто довго не відчиняв. Я вже хотіла притулити вухо до дверей, щоб перевірити, чи є там хтось, як вони несподівано відчинились. Перед нами стояла занепокоєна Беатріс, обережно притримуючи свій великий живіт.

— Пані з ресторану? Що ви тут робите в такий пізній час? — вона здивовано переводила погляд з мене на Анну.

— Чи можна нам увійти? — запитала я, намагаючись пом’якшити голос. — Ми не завдамо вам шкоди, але ви маєте дещо почути.

Беатріс невпевнено впустила нас всередину й прикрила двері. В будинку було надзвичайно затишно: пахло свіжою їжею та милом від щойно випраної білизни. Ми присіли на диванчик, а Беатріс одразу заходилася наливати чай та виставляти на стіл домашнє печиво. Вона намагалася бути господинею навіть зараз, хоча дихала важко. Нам ледь вдалося вмовити її просто присісти й не бігати навколо нас. Деякий час ми просто дивилися одна на одну, не наважуючись зачепити таку тяжку тему.

— Розумієте… — почала я, підбираючи слова. — Ми… ну… ми хотіли…

— Я сама, — видихнула Анна, перериваючи мою невпевнену спробу.

Вона дістала із сумочки обережно складені листи від Бертольда, написані його рукою. У них він розлого описував свою «любов» до Анни, поки перебував у від’їздах із маркізом. Беатріс брала лист за листом, її руки помітно тремтіли. Врешті вона підняла на нас очі. Я вже приготувалася захищати Анну або шукати виправдання, та Беатріс раптом підскочила на ноги. Вона з такою силою кинула листи на стіл, що папери розлетілися по всій вітальні.

— Ах він мерзотник! — вигукнула вона, і далі потік лайки став настільки міцним, що в мене ледь не закрутилися вуха. — Я, значить, ношу його дитину, а він трахається з покоївками?!

Анна відкрила була рота, щоб заперечити, та вчасно передумала, побачивши лють в очах Беатріс. Коли та нарешті вичерпала запас проклять на адресу свого чоловіка, вона повільно опустилася в крісло-гойдалку. Одним різким рухом вона зняла з пальця тонку золоту каблучку й закинула її в дальній кут кімнати.

— Ну нічого, дитинко, — Беатріс ніжно погладила себе по животу, і її голос трохи здригнувся. — Ми впораємося. Він нам не потрібен! А гроші я і так заробляю… хоч і небагато, але на хліб вистачить.

— Про гроші не турбуйтеся, — рішуче втрутилася я, підводячись із дивана. — Я беру на себе повне забезпечення вас і дитини до моменту її повноліття. Ми відкриємо на ваше ім’я окремий рахунок у місцевому банку… та хоч завтра вранці!

Беатріс приголомшено витріщилася на мене, вочевидь, не очікуючи такої щедрості від малознайомої гості. Вона вже відкрила була рота, щоб почати ввічливо відмовлятися, але я лише владно підняла руку, даючи зрозуміти: це рішення остаточне й обговоренню не підлягає.

— Вважайте це моєю особистою справою честі, — додала я, і в моїй голові знову пролунали слова гімну Аннет.

Це місто було збудоване на любові до подруги, і я не дозволю, щоб одна з його найкращих мешканок залишилася в біді через жалюгідного зрадника. Беатріс виявила бажання поговорити з Анною наодинці, тож я вийшла на вулицю. Будинок був невеликим, і надати їм бодай дещицю приватності можна було лише так.

На вулиці панувала нічна прохолода; моє дихання перетворювалося на легку пару, а морозне повітря неприємно щипало щоки. Я енергійно потирала руки, намагаючись зігрітися, аж раптом боковим зором помітила фігуру, що промайнула повз. Я різко озирнулася — порожньо. Але вже за мить знову побачила ту саму силуетну тінь удалині. Вона здавалася напівпрозорою, майже ефемерною, і завмерла, наче чекаючи, що я піду слідом.