Сільвербрук (1)

Тиждень потому. Зимовий маєток Монтеро.

Врешті ми вирішили повернутися до зимового маєтку. Цьогоріч холоди наставали надто стрімко, і після першої ж ночі заморозків у літній резиденції стало нестерпно зябко. Тепер я була частою гостею в кабінеті маркіза: ми годинами обговорювали ймовірні сценарії майбутніх подій. Валері надиво притихла, а її подарунок так і стояв нероспакованим — я не довіряла йому навіть після ретельної перевірки.

І мене, і маркіза дедалі більше хвилювали два питання: хто саме намагався заволодіти інформацією про магічний анабіоз? І чому мене «ховали» так близько — за кілька кроків від столичного маєтку? На друге питання відповідь знайшлася швидко. Про той маєток не було жодної згадки в офіційних документах, аж поки батько Кассіана не знайшов старі приховані записи. Проте кожного разу, коли він збирався туди вирушити, плани зривалися через раптове погіршення його стану або невідкладні справи.

— Над маєтком встановили захист… — озвучила я свою здогадку.

Маркіз мовчки кивнув на знак згоди.

— Саме тому він був мов примара, яку ніхто не міг знайти. Але чи не здається вам це закляття…

— Занадто могутнім? — підхопила я. — Так воно і є. Я навіть не розумію, як воно могло з’явитися, адже це рівень архімага. Можливо, ваш предок спілкувався з тодішньою очільницею Вежі? Як же її звали… — я замислилася, витягуючи ім'я з глибин пам'яті. — Геката! Але я не пам’ятаю, щоб Теон чи Аннет мали з нею спільні справи.

— Здається, ми навряд чи дізнаємося про це, — зітхнув маркіз. — Хоча в інтересах Вежі було зберегти в таємниці можливість такого тривалого анабіозу, як у вас, тож їхня співпраця цілком імовірна.

Він провів пальцем по корінцях старих папок на столі.

— До того ж найдавніші записи з архіву Монтеро датуються щонайбільше двісті сімдесят сьомим роком від сьогодні. Усе, що було раніше…

— Згоріло, — закінчила я за нього. — Якщо це справді так, то згадки про мене методично витирали саме Монтеро, і вони мали для цього вагомий мотив.

На серці нарешті полегшало. Увесь той час, що я провела тут, мене волею-неволею гризла думка про причини мого забуття.

— Маркізе, — озвалася я, привертаючи його увагу, — я на кілька днів маю поїхати у справах разом з Анною в Сільвербрук.

Кассіан лише кивнув, ледь помітно посміхнувшись.

— Добре. Будьте з цією нещасною ніжнішою. У неї і так чоловік — козел. І уникайте використання... — він завагався на мить, підбираючи слово, — надмірної сили.

Він сказав це так буденно, наче ми обговорювали меню на сніданок, і це змусило мене щиро розсміятися.

Сільвербрук. Імперія Ровелія.

Сільвербрук виявився зовсім не таким, яким я його собі малювала. Я очікувала побачити чергову сонну провінцію, але замість цього ми потрапили у справжю казку. Містечко дихало життям. Тут не було аристократичної пишноти, проте кожен дюйм цієї землі був зігрітий людською працею. Будинки простолюдинів, охайні та яскраві, тулилися один до одного, наче старі друзі. Білені стіни, розписані квітковими орнаментами віконниці та підвіконня, що буквально тонули в останніх осінніх квітах .

На вулицях пахло свіжовипеченим хлібом, яблуками та димом із коминів. Люди не опускали голови, коли наша карета проїжджала повз; вони проводжали нас цікавими, але доброзичливими поглядами, продовжуючи свої справи. 

— Тут так... гарно, — видихнула Анна, припавши до скла. На її обличчі вперше за довгий час з’явилася слабка, але щира усмішка. — Люди здаються такими щасливими.

Я мовчки кивнула. Ми нарешті дісталися місця призначення після цілої доби виснажливої подорожі. І Анна, і я були на межі втоми, а солодкі пахощі, що панували на вуличці, змушували животи зрадницьки бурчати. Місцеві оглядалися на нас із цікавістю, проте ніхто не витріщався надто довго й не акцентував на нас уваги.

Ми заздалегідь домовилися спілкуватися неформально. Навіть обрали карету замість маномобіля, щоб відразу не приклеїти до себе тавро столичних аристократів. Кучер відігнав повізку з вулички в заїжджий двір, а ми рушили до ресторанчика з надзвичайно милою вивіскою, на якій красувалася пухка рум’яна булочка. Нас провела до вільного столика усміхнена білявка. Прийнявши замовлення, вона швиденько зникла за дверима кухні.

— Тут так солодко пахне, — я мимоволі облизнулась, — хочу спробувати все.

Анна скромно засміялася, роздивляючись приміщення та людей навколо. За стійкою працювала  шатенка з густим волоссям і глибокими зеленими очима. Вона вправно наливала гостям сидр та пиво, встигаючи перекидатися жартами з відвідувачами. Наші погляди перетнулися, і вона м’яко посміхнулася. Далі ми просто очікували замовлення розмовляючи на буденні теми.

— Ваше замовлення, — прозвучав ніжний жіночий голос. — Ви тут уперше?

Я підняла очі й побачила перед собою ту саму жінку, що щойно стояла за стійкою. Тепер там «чаклувала» білявка, яка раніше приймала в нас замовлення. Я ствердно кивнула, але мої слова застрягли в горлі, коли погляд мимоволі опустився нижче. Під фартухом шатенки чітко вгадувався округлий вагітний живіт. Вона спритно вмостилася на вільний стілець поруч з Анною, якраз навпроти мене, і приязно защебетала:

— І що ж привело вас у наше чарівне місто? Ні, гості в нас бувають часто, але зазвичай одні й ті самі обличчя... А тут такі красуні! Дивіться, щоб місцеві парубки відпустили вас додому, вони в нас знають, як підкорювати серця!

Вона добродушно засміялася, і цей сміх був настільки щирим та заразливим, що ми з Анною теж мимоволі підхопили його. 

— Ми декого шукаємо, — відповіла я, нанизуючи на виделку шматочок рум’яного яблучного пирога. — Жінку на ім’я Беатріс. Ви часом не знаєте таку?

Жінка на мить замислилася, а потім так само радісно відгукнулася:

— Знаю, звісно! А навіщо вона вам?

— Маємо до неї справу, — спокійно промовила я, переглянувшись з Анною, яка саме наминала солодку булочку.