Пам'ять дому Монтеро

Будинок виглядав покинутим уже багато років; порослі диким виноградом ворота зі скреготом відчинилися, впускаючи нас на занедбану територію. Вдалині виднілися покошені від часу господарські будівлі.

— А ми взагалі маємо право тут бути? — невпевнено промовила я, поправляючи вкорочену накидку.

— А чому ні? Це маєток Монтеро, просто в мене не було часу привести його до ладу… як і в мого батька.

— І у вашого дідуся, судячи з усього, також, — доповнила я, продираючись крізь високу траву.

Цей шлях був мені незнайомим, та територія маєтку була величезною, тож, можливо, минулого разу я просто вийшла через інший вихід. 

Двері входу в маєток були відчинені та скошені, а сходи потріскались. Ступати слід було обережно бо за маєтком ніхто не доглядав століттями. Всередині пахло вогкістю й трухлявим деревом. Колись розкішний хол тепер нагадував порожню коробку: зі стін клаптями звисали вицвілі шпалери, а під ногами товстим шаром лежав сірий пил.

Величні дубові сходи просіли, а їхні поруччя подекуди випали. Вікна були затягнуті павутинням і брудом, тому всередині панувала напівтемрява. У кутках валялося згниле сміття та опале листя, яке нанесло сюди крізь розбиті шибки. Кожен наш крок відгукувався луною, від якої ставало ніяково.

— І де саме нам шукати… а головне — що? — я обвела поглядом коридор, який простягався вдалину, розгалужуючись кілька разів.

— Ви нічого не згадали? Можливо, колір стін чи щось подібне?

Я лише похитала головою, повільно ступаючи вперед. Поділ сукні збирав за собою сміття всередині маєтку-привида, і я пошкодувала, що не одягла сьогодні штани.

Раптом серце пропустило удар, і я зупинилася біля кімнати, з якої тягнуло холодом. Кассіан відстав, розглядаючи вицвілі портрети, а я злегка штовхнула двері, і ті голосно відчинилися, розрізаючи тишу. У кімнаті було вибите вікно, яке обвив дикий пожовклий виноград. Вітер потріпав накидку, і я зіщулилася від холоду. Але протяг тягнув не звідси. Повернувши голову, я побачила підвальні сходи, які раніше ховалися за шафою

— Монтеро підозріло люблять ховати проходи за шафами, — почувся голос Кассіана над самим моїм вухом.

Я пискнула від несподіванки, а він лише всміхнувся і першим ступив углиб проходу. Вдалині зі стін крапала вода, а тіло пробирав мороз від протягу, що дув знизу.

«Якщо я лежала тут стільки років, то дивно, що не померла від запалення легень ще раніше», — підмітила я подумки, обережно спускаючись сходами.

Кімната в самому низу виявилася в рази скромнішою за ту, що ми бачили раніше. Каменів мани не було, а ліжко мало цілком звичайний вигляд. Тканина на ньому розпалася від часу, і воно виглядало жахливо. Стіни були облущені та пожовклі — усе саме так, як я пам’ятала.

— Мабуть, це ту… кх… — я різко вхопилася за голову через наплив чужих спогадів, що раптом увірвалися в мою свідомість.

***

— Маркізе, — лицар тримав на руках Віанну, — наказуйте!

Я швидко вхопив стос паперів і підпалив їх — усе, де була бодай якась згадка про Віанну.

— У карету! — скомандував я, засуваючи назад шафу, що перекривала прохід. — Аннет, покажи йому, куди везти Віанну. Я їх затримаю!

Вона кивнула, вибігаючи з архіву. Я методично підпалював решту документів: не міг допустити, щоб вони дізналися бодай щось про анабіоз та Віанну. Архів охопило полум’я. Я кинувся вгору сходами, де зіткнувся обличчям до обличчя з чоловіком у масці. Він замахнувся ножем, але я заблокував атаку, вивернув йому руку й штовхнув противника вниз...

***

Я зробила різкий вдих і розплющила очі. Погляд шалено метався кімнатою, аж поки я не відчула на щоці теплу долоню. Я лежала на цьому подертому ліжку, поклавши голову на коліна маркізу, поки той ніжно гладив моє волосся. Різко підвівшись, я вхопила його за плечі й зазирнула у вічі:

— В архіві Монтеро колись була пожежа?

— Не впевнений… — здивовано промовив він. — Треба пошукати в записах.

— А коли були зроблені найдавніші з них?

— Леді, зачекайте, — він обережно прибрав мої руки зі своїх плечей і ніжно охопив мої долоні своїми. — Що сталося? Ви зненацька вхопилися за голову, закричали й знепритомніли. Увесь цей час ви щось нерозбірливо шепотіли й здригалися, поки я намагався вас заспокоїти.

Голосно видихнувши, я спустила ноги на підлогу й сіла на край ліжка.

— Кассіане, спогади були не моїми, уявляєте? Я щойно бачила все очима Теона. Там була пожежа в архіві, яку він влаштував… Я була на руках у лицаря в обладунках, а Аннет бігла за ним, щоб указати шлях, — я розвела руками, вказуючи на кімнату, — сюди. Я не розумію, від кого вони втікали та навіщо спалювали архів, але цей «хтось» не мав дізнатися про мій анабіоз. А що, коли… саме Теон стер усю інформацію про мене? Хто на мене полював?

Я обхопила голову руками, стискаючи волосся до болю. Усе тіло нестримно тремтіло. Кассіан обережно притягнув мене до себе, вкладаючи мою голову собі на плече. Він ніжно гладив мене по спині, не відпускаючи.

— Ми в усьому розберемося. Я поруч.

Від цих слів справді стало легше. Я підняла погляд на Кассіана — кутики його губ ледь помітно здригнулися у спробі всміхнутися. Маркіз підвівся та запропонував повертатися, адже тут більше не було нічого цікавого. Вдома на мене чекала тепла ванна, яку завбачливо підготувала Анна. Я із задоволенням занурила в неї своє промерзле тіло. Покоївка ніжно масувала мені шкіру голови, намилюючи волосся.

— Анно, то що там у вас із Бертольдом? — не розплющуючи очей, запитала я. — Усе серйозно? Заміж не збираєшся? Я готова оплатити весілля, якщо запросиш дружкою.

— Леді! — обурено скрикнула дівчина. — Як я можу просити маркізу бути дружкою?

Я різко розвернулася у воді, глянувши на здивовану дівчину.

— Так, значить, збираєшся!

Вона почервоніла, але, поглянувши на її безіменний палець, я побачила лише порожнечу. Анна сумно похитала головою, розвертаючи мене спиною до себе. Я не стала далі тиснути.