Пам'ять дому монтеро

Зранку я повільно прокидалася, огорнута приємним теплом. Хоч маркіз і попереджав про холод та радив користуватися кількома ковдрами — мені було дивовижно тепло. За вікном злегка погойдувалися гілки, з яких вітер зривав листя й кружляв ним, допоки воно не падало на землю. Я спробувала піднятися, але відчула дивний опір у талії. Не розуміючи, що відбувається, я обернулася й побачила Кассіана: він мирно спав, обіймаючи мене ззаду. Сіпнувшись, я озирнулася довкола. Кімната була… не моєю.

— Як я тут опинилася? — прошепотіла я, намагаючись вислизнути з обіймів Кассіана, та він лише міцніше притиснув мене до себе, не прокидаючись.

Серце шалено калатало, мені було ніяково й вкрай незручно. Ледве розвернувшись обличчям до маркіза, я зрозуміла, що ми опинилися занадто близько. Я відчувала його рівне дихання на своєму обличчі. На мить я замилувалася ним, але вмить відкинула ці думки.

— Монтеро! — чітко мовила я.

Він, як і очікувалося, різко розплющив очі, втупившись у мене. А за мить знову їх прикрив і розплився в сонній усмішці, притулившись чолом до мого.

— Доброго ранку, леді…

— Маркізе, що я тут роблю? — я спробувала надати голосу суворості. — І чому в мене такі брудні ноги?

Кассіан, здавалося, не до кінця прокинувся: він лише щось нерозбірливо промичав і почав зариватися обличчям у мою шию. Я відчула його тепле дихання, і моє тіло вмить укрилося мурахами, а щоки запалахкотіли від сорому й збентеження. 

— Кассіане! — скрикнула я, нарешті знаходячи сили впертися руками йому в груди.

Від мого голосу маркіз нарешті здригнувся. Сонний туман у його очах почав розсіюватися, поступаючись місцем усвідомленню того, де він знаходиться і що щойно робив. Він завмер, і я відчула, як напружуються м'язи під його сорочкою. Вмить він опинився на іншому краї ліжка, прикриваючись ковдрою, немов дама, яку застали під час переодягання. Я пирхнула від сміху, ховаючи за долонями червоне обличчя.

***

Стоячи в дивній кімнаті, куди, за словами маркіза, я вдерлася уві сні, я не могла повірити власним очам. Камені мани на стелі світилися прохолодним світлом, а це ложе… воно справді мало бути моїм? Я ковзнула кінчиками пальців по холодному мармуру, проходячи повз нього та уважно розглядаючи деталі кімнати. Кассіан указав на скриню із замком, яку примітив ще вночі, а сам пішов переглядати книжки, що стояли в шафі в іншому кутку.

— Три цифри… — задумливо промовила я, крутячи замок у руках.

Скриня не виглядала надійною і не була захищена магією. Мабуть, для грабіжників вона не становила цінності, але для мене там могло бути щось важливе. Скільки я не гадала, жодних ідей щодо коду не з’явилося. Тому я вирішила просто розбити замок магією.

— Ictus Venti! — чітко вимовила я, контролюючи силу удару.

Замок із дзвоном відлетів убік, і кришка скрині легко піддалася.

— Ви всі проблеми вирішуєте магією, леді? — луною відгукнувся голос маркіза позаду.

— А чому б і ні? Магія — це прекрасно, і вам також варто було б користуватися нею частіше.

У скрині лежали мої речі з минулого. Тремтячими руками я потягнулася до картини в рамці; фарба на ній пожовкла від часу, проте обличчя ще можна було розрізнити. Аннет, Теон і я сиділи разом на софі й усміхалися, вбрані в старомодний на теперішній час одяг. Сльоза впала на полотно, і я вмить витерла її, аби не зіпсувати зображення.

Там були й листи — багато листів, які друзі писали для мене. Вони описували, як оговтувалася імперія, розповідали про звичайні буденні справи. Теон радів, що в нього народилася перша дитина в уже мирній державі, а Аннет присвятила себе благодійності. Останній лист датувався тридцятим роком після початку мого сну. Руки не слухалися; я дивилася на картину, марно намагаючись стримати емоції.

— Але ж я не прокинулася тут, — тихо промовила я, обводячи кімнату розгубленим поглядом.

— До речі, — підходячи, сказав Кассіан, — а де саме ви прокинулися? Це місце точно мало бути вашим прижиттєвим склепом, проте ви прийшли сюди ззовні.

Я напружила пам’ять, намагаючись відтворити події того дня. Спогади приходили уривками: облущена фарба на стінах, довга дорога, сам маєток і… в’язниця.

— Пам’ятаю лише, що це була стара будівля, — похитала я головою. — До маєтку я дісталася в якомусь туманному мареві, з єдиним відчуттям: я мушу знайти Монтеро. І все.

Маркіз замислився, звівши брови до перенісся. 

— Старий будинок у межах пішої досяжності від цього маєтку… — протягнув він. — О! Є один такий. Ходімо прогуляємося, леді. 

***

Сьогодні до маєтку якраз приїхала Анна, яка допомогла мені вдягнутися тепліше, зважаючи на мінливу осінню погоду. Останнім часом вона постійно літала десь у хмарах і наспівувала щось собі під ніс, коли вкладала мою зачіску.

— Що, Бертольд порадував? — вирішила я підколоти покоївку.

Вона здригнулася, вколовши мене шпилькою, і, поспішно вибачившись, закінчила роботу.

— А звідки ви знаєте… ну… що я з Бертольдом? — Щоки Анни червоніли з кожним словом, а медові очі ніяково уникали мого погляду.

— Лиш сліпий не помітить, — видихнула я. 

Анна хіхікнула, подаючи мені теплу накидку, і пообіцяла розповісти все детальніше, щойно я повернуся з прогулянки.

Кассіан уже чекав надворі. Він був одягнений у вишуканий костюм із плащем накидом поверх нього. Я взяла маркіза під руку, і він швидко довів мене до закинутого маєтку, з якого, ймовірно, і почалася моя історія в цьому часі.