Пам'ять дому Монтеро

Минулі дні ставали дедалі насиченішими. За публікацією в газеті виразно простежувався слід принцеси. Вона була якось пов’язана з нелегальним обігом каменів мани, але вправно це приховувала. Усі свідки, посередники чи виконавці або зникали, або залишалися невловимими. Навіть служниця, яку Віанна помітила в коридорі палацу під час «Поминального вечора», поспіхом звільнилася, щойно їй натякнули про те, що її бачили.

Після цього слід дівчини обірвався — вона зникла, щойно покинула межі маєтку, наче просто розчинилася в повітрі.

Віанна до останнього відмовлялася відпочивати, тож мені довелося буквально змусити її піти до спальні. Було важко дивитися на те, як вона переймається всім, що зараз відбувається. Я понад усе бажав захистити її, та, на жаль, не все в моїх силах.

Холодне повітря з вікна нагадувало, що осінь уже повністю огорнула імперію у свої обійми. Я сидів у великому кріслі в кабінеті й дивився у вікно, за яким понад пів року тому вперше зустрів Віанну. Тоді я ще не розумів, як саме маю допомогти їй, але зараз був готовий віддати всього себе, аби частіше бачити її усмішку.

Ми вирішили тимчасово залишитися в столиці, хоч зимовий маєток ще не був підготовлений до переїзду. Невелика кількість прислуги, яка там залишалася, не справлялася з усім, тому в кімнатах відчувалася прохолода навіть попри каміни. Я любив холод. Він приємно лоскотав шкіру й викликав сироти, змушуючи тіло прокидатися. Але за Віанну переймався, вона любила тепло.

— Треба подивитися, чи не спить вона, і запропонувати додаткову ковдру… — пробурмотів я під ніс першу-ліпшу відмовку.

Насправді мені просто хотілося зайвий раз побачити її та поговорити, якщо вона все ще не спала. Прямуючи коридорами, я мимоволі розглядав портрети предків на стінах. Думки плуталися: від тривожних до зовсім безглуздих, на кшталт: «Які ж у мого прапрадіда кумедні вуса».

Аж ось у кінці коридору я почув кроки. Глухі, наче хтось ішов навшпиньки або… босоніж. На мить я завмер — зброї при собі не було. Повертатися назад — не варіант. Швидко озирнувшись і не знайшовши нічого підходящого, я стиснув кулаки. Вони вмить осяялися блакитно-сріблястим сяйвом. Мої навички бойової магії без зброї були мінімальними, але цього мало вистачити, щоб захистити дім.

Шум долинав із проходу, де розташовувалася кімната Віанни; серце ледь не вискакувало з грудей від хвилювання. Прискоривши кроки й намагаючись не створювати зайвого шуму, я завернув за кут, готовий атакувати… і побачив Віанну. Вона повільно ступала босоніж по холодній підлозі коридору, вдягнена лише в напівпрозору нічну сорочку, що невагомо спадала вздовж її тіла. Я заціпенів, і мої долоні згасли.

— Віанно? — ледь чутно покликав я, і мої слова тихою луною пронеслися коридором.

Але вона не відповіла. Навіть не повернулася в мій бік, продовжуючи свій розмірений шлях. Я наздогнав її, скинув свій халат і накинув їй на плечі, щоб хоч трохи зігріти. Тільки тоді я зміг зазирнути їй в обличчя… Її очі були заплющені.

«Вона сновида?» — промайнуло в голові.

Раніше прислуга нічого подібного не помічала. Проте значно більше мене хвилювало інше: куди саме вона прямує? Я важко видихнув, розтріпавши волосся на потилиці. Не залишалося нічого іншого, як іти слідом.

Ми довго блукали порожніми коридорами. Віанна тихо сопіла, не розплющуючи очей, а я розмірено крокував поруч, готовий підхопити її будь-якої миті. Врешті-решт ми дійшли до архіву. Масивні двері були замкнені, а ключ залишився в моєму кабінеті. Віанна на мить завмерла навпроти входу. Я вже збирався обережно її розбудити, аж раптом вона здійняла руку — і просто винесла двері архіву потужним імпульсом магії. Від шоку я роззявив рота. Погляд судомно метався між вибитими дверима, що тепер лежали долі, та Віанною, яка впевнено прямувала вниз сходами.

— Леді! — гукнув я, але знову не почув жодної відповіді.

Я абсолютно не розумів, що відбувається і що саме їй сниться, але сила, з якою вона винесла масивні двері, — по-справжньому лякала. Віанна йшла між полицями, а документи навколо неї самі собою злітали в повітря. Папери кружляли в шаленому танці, вимальовуючи химерні візерунки. Панував повний хаос. Пилюка, що нерухомо лежала тут століттями, тепер піднялася щільною хмарою, заважаючи дихати й бачити. Я намагався триматися ближче до маркізи, хоч магічний вітер навколо неї вперто відштовхував мене вбік.

Раптом усе припинилося. Папери важким килимом впали на підлогу, а Віанна знову простягнула руку перед собою, зупинившись навпроти старезної шафи з сімейними документами. Я кинувся до неї, щоб зупинити, але вона була швидшою. Її магія стрімко ринула вперед, розтрощуючи дерево гучним вибухом. Потік повітря ледь не збив мене з ніг, а уламки полетіли в різні боки.

Коли курява трохи вляглася, я, відкашлюючись, вхопив Віанну за плечі й почав трясти, намагаючись розбудити. Усе було марно: вона не прокидалася й вперто намагалася йти далі, ігноруючи мене. Я озирнувся на місце, де щойно стояла шафа. Від неї залишився лише слід на шпалерах, що окреслював темний, раніше невидимий прохід.

«Він завжди тут був?»

Маркіза, ігноруючи уламки шафи, що хрустіли під її босими ногами, увійшла всередину. Я кинувся за нею і схопив за руку, намагаючись зупинити в суцільній темряві. Аж раптом на стелі один за одним спалахнули блакитні камені мани, холодно освітлюючи приміщення. Побачене змусило мене мимоволі розтиснути пальці — і Віанна, зробивши ще кілька невпевнених кроків, почала падати. Я вчасно підхопив її, забравши на руки.

Кімната, у якій ми опинилися, нагадувала склеп. Посередині стояло мармурове ложе на масивній основі, оточене незліченною кількістю каменів мани різного розміру. Вони тьмяно мерехтіли, наче застиглі зорі. Мій погляд знову впав на Віанну: вона мирно спала, притиснувшись до мене й тремтячи від пронизливого холоду підземелля.

— Це тут ви мали спати триста років, леді? — прошепотів я, озираючись навколо.