Під крилом імперії

Тікати було нікуди. Ми з Кассіаном перезирнулися, гадаючи, чи варто розповідати все, чи все ж таки приховати деякі деталі. Кронпринц терпляче чекав, методично знищуючи солодкі запаси маркіза.

«Схоже, він заїдає стрес солодким», — подумала я, ледь помітно всміхнувшись.

— Я навіть не знаю, з чого почати… — видихнула я, вирівнявши спину. — Та й навряд чи ви повірите.

— У що мені вірити, а у що ні — я вирішу сам, — відрізав він, відправляючи в рот чергове печиво.

Кассіан демонстративно закотив очі й важко зітхнув. Я ж намагалася зібрати думки до купи, але в результаті видала все на одному диханні.

—Ну-у…Насправді-я-народилася-триста-двадцять-п’ять-років-тому-й-пережила-магічний-анабіоз-а-ще-я-врятувала-імперію-пожертвувавши-собою-і-використала-магічний-артефакт-а-Аннет-та-Теон-були-моїми-друзями-а-ще-мене-чомусь-стерли-з-усіх-архівів-і-мені-доводиться-миритися-з-цим-а-з-Теоном-був-договір-який-зобов’язав-маркіза-Монтеро-мені-допомогти-коли-я-прокинуся! — протараторила я, не дихаючи.

У кабінеті запала гробова тиша. Люциан завмер із напіввідкритим ротом, тримаючи в пальцях останній шматочок печива.

Я гучно вдихнула, наповнюючи порожні легені повітрям, і знову затамувала подих, не зводячи очей з Люциана. На його обличчі відобразився такий щирий шок, що він на мить здався мені абсолютно безпорадним. Повільно, наче маріонетка з іржавими шарнірами, він перевів погляд на Кассіана. Той, хоч і сам був дещо приголомшений моєю здатністю так стрімко переповісти історію трьох століть, лише мовчки кивнув, підтверджуючи кожне моє слово.

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як за вікном шелестить сухе листя. Люциан нарешті відклав печиво, яке так і не доїв, і витер пальці серветкою, хоча його рухи були механічними.

— Ви... — він запнувся, намагаючись підібрати слова. — Ви хочете сказати, що я щойно погрожував «знищити» жінку, хоч і жартома, яка власноруч врятувала цю імперію ще до того, як мій прапрадід навчився ходити?

— Ви їй погрожували? — озвався крижаний голос Кассіана. Повітря в кабінеті вмить згустилося від його гніву.

— Жартома, — кронпринц миттєво здійняв руки в захисному жесті, не бажаючи вступати в бійку.

Я лише інтенсивно закивала на знак згоди, все ще не наважуючись заговорити. Люциан хвилину обмірковував почуте, зосереджено знімаючи з одягу невидимі ворсинки, а потім суворо глянув на маркіза:

— А щось, окрім цих слів, на доказ у вас є?

Так ми опинилися в архіві будинку Монтеро. Я була тут уперше, тому з неприхованою цікавістю розглядала старі сувої, книги та папки, які берегли в собі пам'ять про це та всі минулі покоління роду. Повітря тут пахло пергаментом, сургучем і пилом. А в мене з’явилося дивне відчуття — ледь вловиме поколювання під шкірою, яке я списала на звичайний нервоз. 

Кассіан вручив Люциану стос сувоїв із печатками троянди. Кронпринц, не гаючи часу, заходився уважно їх вивчати. 

— Леді, — Кассіан наблизився, говорячи напівпошепки, — ви як? Усе гаразд? Усі ці події… газета, принцеса.

Я видихнула, вдивляючись у риси маркіза, очі якого з непідробним співчуттям дивилися на мене.

— Усе гаразд, — прошепотіла я, — мені не звикати.

Маркіз ніжно взяв мою руку й притиснув її до своїх грудей. Я відчула, як його серце б’ється — рівно та заспокійливо, — і мимоволі усміхнулася.

— Ви завжди можете розраховувати на мене, Віанно, — його голос звучав водночас серйозно й м’яко.

Тільки зараз я усвідомила, як насправді мені було страшно… Я боялася принцеси з її «мертвим» поглядом, боялася майбутнього, що чатувало на мене за кожним поворотом. Очі налилися сльозами, але Кассіан обережно витер їх пальцями, ніжно провівши по моїх щоках. Його парфуми на мить перебили запах старого паперу, і я дозволила собі просто насолодитися цією хвилинною слабкістю поруч із ним.

— Кхем-кхем, — демонстративно прокашлявся Люциан, стоячи за моєю спиною.

Я різко обернулась. Він здивовано поглянув на мене, переводячи погляд далі — на Кассіана.

— Ви плакали?

— Чхнула, — відмахнулась я, витираючи залишки сліз.

Люциан не повірив, але тиснути не став. Він лише підтвердив, що прочитав усі документи, які йому вручив маркіз, і тепер цілком упевнений у правдивості наших слів. Я запропонувала покинути задушливий архів, і всі погодилися, щойно усвідомили, наскільки там було важко дихати.

— Іноді приміщення треба провітрювати, — буркнула я, обтріпуючи запилений поділ сукні.

— Леді, до архіву заборонено входити будь-кому з прислуги, а вікон там немає, щоб не вицвітало чорнило, — спокійно відповів маркіз.

Люциан на диво став мовчазним. Він перетравлював інформацію та збирав до купи все, що відбувалося раніше і що коїться прямо зараз.

— А у Вежі ви тоді що робили?

Я вже набрала повні груди повітря, щоб переповісти події, але Кассіан вчасно притиснув долоню до мого рота й заперечно похитав головою. Я видихнула йому в руку, і він стиха хихикнув. 

— Усе, що ви знаєте, — правда. Вона там дійсно лікувалася.

Люциана влаштувала ця відповідь, і він з розумінням кивнув.

Кронпринц залишився на ніч задля власної безпеки, а вранці вирушив до замку, позичивши у маркіза маномобіль. За ним досі полювали, тому пересуватися навіть столицею під гербом правлячої родини було небезпечно.

За словами маркіза, проблема з неякісними каменями мани ставала дедалі гострішою, та це вдало приховували, публікуючи новини дрібним шрифтом на останніх сторінках газет. Кассіан сказав, що привернення уваги до мене було не лише задля відволікання від цієї теми. Готувалося щось масштабне: поставки каменів на чорному ринку різко зросли втричі, але до покупців вони не доходили — хтось невідомий перехоплював увесь вантаж.

Кілька годин мені ніяк не вдавалося заснути. Щойно я заплющувала очі, у голову починали лізти нескінченні роздуми про «гру» принцеси Валері та її правила, яких я не знала. Це було схоже на спробу розібратися в шаховій партії, де половина фігур невидимі, а твій опонент готовий будь-якої миті перекинути дошку.