Під крилом імперії

Люциан неохоче відпустив мою талію, і я одразу зробила крок назад, озираючись. Це місце бачило не одне покоління, і, судячи з усього, воно перебувало в такому занедбаному стані вже цілі століття. Посеред замкового подвір’я височіло розлоге скривлене дерево, гілки якого вже налилися жовтогарячими відтінками, а під ним тихо дзюрчав невеликий фонтан.

— Я знайшов його випадково, дуже давно. Здається, цей замок існував ще до заснування Ровелії.

Раптом усвідомивши дещо важливе, я різко розвернулася до Люциана, який спокійно роздивлявся краєвиди.

— То ви, виходить, не мали жодних каменів телепортації! Ні тоді, коли з’явилися у Вежі, ні тоді, коли вломилися у моє вікно?! 

— Перепрошую, я не міг розповісти вам раніше. Магія імператорської сім’ї — державна таємниця, — він розвів руками, хоча в його погляді не було ні краплі каяття. 

— Ви вдерлися в мою спальню і збрехали! — обурено вигукнула я, ігноруючи його політичні виправдання.

— Щиро перепрошую, леді.

Кронпринц розплився в посмішці поки я заспокоювала емоції.

— З цим розберемося пізніше, навіщо ми тут? Не думаю, щоб ви просто вихвалились своїм талантом, якому я звісно не заздрю, до телепортації.

— За цим також, — хмикнув він, — та насправді. Що вам відомо і як багато? Я маю на увазі про стрілка, принцесу та інше? Розповідайте все, без утримання деталей.

Мить я вагалася.

— Небагато, — видихнула я, хитаючи головою.

Я розповіла кронпринцу про візит до редакції та дивну печатку, яка тепер здавалася лише фальшивим гачком, на який я мала клюнути. Розповіла і про розмову з принцесою: про її натяки, попередження про «гру», яку вона сама ж і затіяла, та правила, яких я й досі не знала.

Люциан міряв кроками простір переді мною, зосереджено погладжуючи підборіддя. Його метушня почала мені набридати. Я злегка цокнула підбором, змусивши короткий потік вітру різко смикнути кронпринца за штанину.

Люциан збився з кроку і завмер. Він повільно опустив погляд на свою бездоганну штанину, де ще мить тому бешкетував мій вітер, а потім перевів його на мене.

— Обережніше, леді, — він нарешті зупинився і схрестив руки на грудях, іронічно примружившись. — Ви так зіпсуєте мій найкращий костюм. Хоча мушу визнати... такий спосіб привертати увагу мені подобається значно більше за офіційні реверанси.

— Я нічого й не робила, — знизавши плечима промовила я з посмішкою, — вітер розгулявся. Осінь же. 

Він глибоко видихнув повернувши серйозний вираз обличчя. 

— Ви сказали, що не знаєте правил її гри. Що ж, я скажу вам головне: у грі Валері виграє не той, хто дотримується правил, а той, хто створює свої. А в її правила не входило, що ви тепер під захистом кронпринца. 

Люциан підійшов до мене та злегка нахилився, його парфум вдарив у ніс ніжною хвоєю.

— А це означає, що наступного разу, коли вона захоче прошепотіти вам погрозу на вухо, їй доведеться спочатку подивитися в очі мені.

Я зовсім не очікувала такої гучної заяви від Люциана й стрімко підвелася. Наші погляди зустрілися. Я вдивлялася в обличчя кронпринца, намагаючись знайти відповіді на запитання, що роїлися в голові. 

«Які його справжні мотиви?»

— Не хвилюйтеся, леді, — промовив він ледь чутно. — У мене також є свої причини. І зробити вас своїм союзником, а не ворогом — одна з найважливіших.

Зараз Люциан пропонував мені стати однією з фігур на його шаховій дошці. Але ким саме? Пішаком, якого не шкода принести в жертву, чи кимось вагомішим?

— Вибору в мене немає, як я розумію? — мій голос прозвучав напрочуд рівно, попри внутрішній трепет.

— Чому ж, леді Аверналь, вибір є завжди, — він схилив голову набік, і в його погляді промайнуло щось хижацьке. — Ви можете прийняти мою допомогу, і я захищу вас від ігор принцеси. Або ж можете стати на бік Валері... і тоді мені доведеться знищити вас разом із нею.

Його рука повільно ковзнула по пасму мого волосся, яке вмить вислизнуло з-під його пальців і впало назад на плече. У горлі застрягла неприємна грудка, що не давала вимовити й слова. Здається, я катастрофічно недооцінила Люциана. Те, що він переніс мене в це віддалене місце, було не просто спробою сховатися від зайвих вух. Це був спосіб загнати мене в кут, поставивши в абсолютно невигідне становище.

— Ваше Високосте, — почала я напрочуд ввічливо, карбуючи кожне слово, — ви і себе були не в змозі захистити.

Я повільно поклала руку на його плече — саме туди, де ще зовсім недавно була рана, — і поглянула прямо в очі, не дозволяючи собі відвести погляд.

Цей дотик був нагадуванням. Нагадуванням про кров на моїх руках, про його безпорадність у Вежі та про те, що кронпринц, який зараз погрожує мені знищенням, зобов’язаний мені життям. Повітря між нами знову стало густим, але тепер це була не просто напруга, а виклик.

Під моїм натиском кронпринц здався. Він обережно накрив мою долоню, що все ще лежала на його плечі, своєю рукою і повільно перемістив її, притуливши до власної щоки.

— Я жартував, леді, — тихо промовив Люциан.

Тепер його усмішка була справді щирою, а шкіра — несподівано теплою та м’якою під моїми пальцями. Я боролася з безглуздим бажанням просто вщипнути його за ту щоку — щоб стерти цю вдоволену маску і хоч якось опанувати власне серце, яке зрадницько прискорило ритм.

— Дурні у вас жарти, Ваше Високосте.

Прибравши руку від його щоки, я зробила швидкий крок назад, не відриваючи погляду від Люциана. Він же виглядав абсолютно незворушним — здавалося, кронпринц анітрохи не картав себе за щойно сказане. Навпаки, у його очах усе ще витанцьовували бісики, ніби він щиро насолоджувався моїм роздратуванням.

— Все ж я буду радий, якщо ви допоможете мені, — Люциан нарешті відкинув жартівливий тон. — Сестра точно щось задумала, але скільки я не шукав — усе марно. Вона точно з кимось співпрацює. Хоч Валері з дитинства не була дурною і вміла водити людей на повідку своїх примх, та це вже перейшло всі межі.

— А в чому мета принцеси у вашому вбивстві? — прямо запитала я. — Вона не має права на престол, а нареченого, наскільки мені відомо, у неї немає.