Під крилом імперії

Імператорський палац. Столиця Ровеліс.

Коли я нарешті дісталася палацу, зловила себе на дивній думці: скільки б ти не тікав від столиці — вона все одно змусить тебе повернутися.

Дворецький зустрів мене стримано та привітно й мовчки повів довгими коридорами до імператорської оранжереї. Попри осінь за стінами палацу, всередині панувала зовсім інша пора року. Усе було зелене: щось уже пишно квітло, щось тільки розкривалося, ніби й не знало, що надворі холоднішає.

Посередині стояв витончений столик із білого дерева. Він був сервірований лише на одну персону, і стілець теж був лише один — його вже займала принцеса в розкішній золотавій сукні.

— Вітаю вас, єдина ліліє імперії, — я присіла в глибокому реверансі.

Та принцеса не поспішала вітатися у відповідь. Вона спокійно відпила чай, тримаючи чашку з ідеальною витонченістю, і лише потім вдала, що помітила мене щойно зараз.

— Ой, леді, — протягнула вона манерним, майже писклявим голосом, — вітаю. Ви так тихо зайшли, що я ледь не пропустила вашу появу.

Я повільно піднялася, стиснувши зуби. Валері явно намагалася вколоти мене якомога болючіше. Я стояла, склавши руки перед собою, і ніяк не могла вирішити: чи доречно буде запитати про відсутність другого стільця, чи це лише підіграє її сценарію?

Принцеса вдавала повну байдужість, дивлячись кудись убік і ліниво накручуючи на палець біляве пасмо волосся. Коли мовчання стало майже нестерпним, вона нарешті підняла на мене очі. Я продовжувала натягнуто посміхатися, і, здається, цей спокій їй не сподобався. Валері глянула на порожнє місце, де мав би стояти стілець, і награно зойкнула.

— Леді Віанно, перепрошую! Я, мабуть, зовсім забула про вашу появу сьогодні. Не хвилюйтеся, зараз прислуга все принесе.

Дівчина ледь помітно махнула рукою, і тієї ж миті, наче з нізвідки, з’явилися покоївки. Вони миттєво поставили стілець і виставили на стіл ще один прибор.

«Вони весь цей час чекали на її команду за дверима, так?» — промайнуло в моїй голові.

— Не переймайтеся, Ваша Високосте, — я обережно присіла на край запропонованого стільця. — У людей вашого статусу й так забагато клопотів, щоб пам'ятати про кожну дрібницю.

Вона не відповіла, лише знову неоднозначно хмикнула.

— Як вам столиця? Чи не занадто гамірна після крихітного Ліорана? Чула, там красиво…

Валері ліниво помішувала чай ложечкою, вдивляючись у власне відображення. Здавалося, її зовсім не турбує те, що відбувається навколо.

— Батьківщина завжди буде прекрасною, та й столиця справді вражає.

Валері ледь помітно цокнула язиком, приховавши цей звук дзенькотом ложечки об чашку.

— Я вдячна за піднесений вами подарунок, Ваша Високосте.

Врешті-решт, приїхала я сюди виключно через нього. Мотив принцеси залишався для мене загадкою: якщо, за словами Люциана, палац не був у захваті від надмірної уваги до моєї персони, то дії принцеси призводили до того, що цієї уваги ставало в рази більше.

— Дрібниці, — нарешті вона поглянула на мене прямо. — Мене вразило, що аристократка, яку лише нещодавно представили світу і яка встигла зникнути на кілька місяців, так швидко підірвала пресу гучними заголовками. Тому я вирішила вас підтримати.

— Он воно як…

Валері, яку я бачила на прийомі, та Валері навпроти — були абсолютно різними людьми. Зараз вона говорила спокійно й розмірено, не намагаючись привернути увагу публіки. Над нами знову нависла тиша. Я не знала, що їй сказати, а вона, здавалося, не надто й прагнула спілкування.

— Кажуть, хтось влаштував справжній гармидер у редакції, — раптом мовила вона. — Їм аж довелося зачинитися на день та перенести недільний випуск. Цікаво, правда?

Принцеса сперлася щокою на руку. Її погляд буквально свердлив мене. Великі очі з опущеними кутиками не виражали жодної емоції. Порівняння з очима мерця було дуже влучним, але вони рухалися, і це жахало ще дужче.

— Можливо, — тихо почала я, — вони просто написали те, що не варте паперу? Або ж просто вибухнув камінь мани на верстаті… Останнім часом такого побільшало.

Принцеса здригнулася. Її брови лише на мить зійшлися на переніссі, але цей вираз обличчя миттєво змінився на награно доброзичливий.

— Леді Аверналь, — її голос зазвучав нудотно солодко, — те, що ви перебуваєте під заступництвом маркіза Монтеро, ще не дає вам права обговорювати внутрішні проблеми столиці.

Виделка принцеси неприємно скреготнула по тарілці з тортом, розрізаючи тишу.

— Ви праві, — кивнула я.

Валері ніяк на це не відреагувала, навіть не поглянула в мій бік. Навряд чи її справді цікавили проблеми з незаконним обігом неякісних каменів мани, та її різка реакція мене непокоїла.

— Чи можу я запитати?

Валері зневажливо махнула рукою, даючи дозвіл. Поруч із нею я почувалася, наче на пороховій бочці, і досі не розуміла справжньої мети цього візиту.

— Чи є інша причина того, що ви запросили мене? Не подумайте, я щиро рада розділити чаювання з Вашою Високостю, та чи не краду я ваш дорогоцінний час?

— А ви розумніша, ніж здаєтеся.

Губи Валері розтягнулися в широкій посмішці… ні, в оскалі. По руках пробігли мурахи, наче від раптового протягу, а атмосфера в кімнаті стала зловісною.

— Ви запитали, навіщо я вас запросила? Щоб особисто пересвідчитися: чи справді ваші руки тремтять так само сильно, як описав той журналіст у своїй статті? Він був такий уважний до деталей... неначе стояв прямо за вашою спиною. Чи, можливо, він дивився крізь приціл? 

Я зробила різкий короткий вдих і заціпеніла, вдивляючись у «мертві» очі принцеси. Посмішка не сходила з її обличчя — здавалося, вона щиро насолоджувалася моєю реакцією.

«Це була принцеса? Але навіщо? Чого вона домагається?»

Валері розбила тишу дзвінким сміхом. Я здригнулася, не розуміючи, що відбувається, поки вона елегантно витирала сльозинки краєм рукавички.

— Вам нічого боятися, леді, — знову посміхнулася вона, але в цій посмішці не було тепла. — Тепер ви під крилом імперії. А ми вміємо дбати про своїх підданих... особливо про тих, хто здатен створити такий дивовижний «магічний шторм» заради порятунку подруги.