Відлуння минулого

Серце зрадницьки калатало. Якщо це справді ті, про кого я думала, — значить, вони могли мене пам’ятати. Кассіан не перебивав, уважно розглядаючи лист із редакції. Можливо, шукав приховане послання або зачіпку, але це було марно, якщо ти ніколи не чув про цю організацію.

— Кассіане, — нарешті порушила я тишу, — що ви знаєте про сов?

Маркіз насупив брови.

— Що це птахи… нічні.

Я клацнула пальцями.

— Нічні хижаки. Безшумні хижаки.

Кассіан здивовано кліпнув, переводячи погляд із розмитої печатки на мене. Я обвела очима кафе, яке поступово наповнювалося людьми. Тонкі ширми від підслуховування нас точно не врятували б.

— Думаю, нам варто поїхати до літнього маєтку й вивчити пташок, — сказала я з легкою усмішкою.

Цей натяк Кассіан зрозумів. Коли ми залишилися сам на сам, спровадивши здивованих слуг, які доглядали за маєтком, то повернулися до відкладеної розмови.

Кілька годин я розповідала Кассіану про Сов — елітне угрупування розвідників, яке колись діяло під імператорським крилом. Вони не мали магії, саме тому могли наближатися до монстрів непоміченими, збирати інформацію про їхні переміщення й передавати відомості армії та насамперед — імператору.

Але монстри були не єдині, за ким вони стежили.

Сови знали забагато: про артефакти, військові рішення, таємні договори й людей, чиї імена ніколи не мали з’явитися в офіційних хроніках. Якщо хтось і міг зберегти записи про мене — то саме вони. Та я досі не могла бути впевненою. Це могли бути збіги, а печатка сови — розіграшем або вигаданим гербом для відводу очей. Кассіан намагався зібрати інформацію докупи й спланувати подальші дії.

Навіть якщо вони справді стежили за мною, то навіщо? Використана мною магія не була унікальною: таку застосовували і до мене, і зараз.

— А якщо вони знали, що ви маєте з’явитися? — доречно запитав маркіз.

Я лише тяжко видихнула, хитаючи головою. Я не знала відповіді на жодне запитання й не розуміла, куди копати.

Наступні кілька днів прояснили ситуацію краще. Як я й думала, ця стаття привернула надмірну увагу до Монтеро. Листів стало стільки, що я тільки й займалася їх сортуванням та читанням. Аристократів непокоїло, чи не стане дім маркіза занадто впливовим за рахунок «бойового» мага.

«Одне посереднє закляття, а скільки шуму», — думала я, відкладаючи нову газету.

Кронпринц також не залишився осторонь і написав мені короткий, але зрозумілий лист:

«Леді Віанно,

Ранкова стаття вже дійшла до палацу. Не буду питати, наскільки правдиво там усе описано, але подробиці викликають занепокоєння.

Раджу вам і маркізу Монтеро бути обачнішими.

Не відповідайте на підозрілі запрошення, не залишайте маєток без супроводу й не демонструйте магію без потреби. Після цієї публікації за вами стежитимуть уважніше.

Якщо знайдете джерело витоку — повідомте мені.

Люциан Кастеріон

P.S. І, леді, наступного разу, коли вирішите стати героїнею газет, хоча б зробіть це так, щоб у палаці не починали ранок із криків».

Лист від нього був очікуваний. Значно більше мене здивувало те, що принцеса, яка до цього жодного разу мені не писала, теж надіслала листа.

«Леді Віанно фон Аверналь,

Після ранкової статті важко не визнати: ви стали однією з найцікавіших постатей цього сезону.

Я дозволила собі надіслати вам невеликий дарунок — п’ять каменів мани високої якості. Сподіваюся, вони стануть у пригоді під час ваших занять і доведуть, що моя зацікавленість у вашому таланті є щирою.

Буду рада бачити вас на чаюванні цього тижня. Нам, без сумніву, є про що поговорити.

З повагою,
Валері Кастеріон».

Камені мани лежали в акуратній темно-синій коробочці, обшитій оксамитом. Кожен із них був чистіший за діамант і ледь помітно світився зсередини.

Такий подарунок не залишав мені іншого виходу: доведеться їхати на чаювання до палацу.