Відлуння минулого

Прямуючи до газетної редакції я відчувала себе злою собакою, яка от-от вчепиться в першого, хто підійде ближче. Кассіан плив за мною зі своїм незворушним обличчям, що аж трохи дратувало. 

Я різко відкрила двері приміщення, повітря було важким від чорнила й паперу. Скрізь стояли столи, завалені аркушами, зім’ятими чернетками й розкиданими пером. Хтось швидко щось записував, схилившись над столом, хтось сперечався в кутку, жестикулюючи так, ніби зараз почнеться бійка.

Звідусіль лунав шелест паперу й уривки фраз:

— …ні, це треба винести в заголовок…
— …ви перебільшуєте…
— …у мене є свідок, я кажу вам…

На стіні висіли дошки з приколотими листами, замальовками й якимись позначками.

Біля вікна стояв великий друкарський прес з прикріпленим каменем мани неправильної форми. Біля нього метушилися двоє чоловіків, перевіряючи відбитки — ще вологі сторінки лежали стопками, чорні літери блищали на світлі. Ніхто не звернув на мене уваги одразу.

Я стояла посеред цього безладу, стискаючи газету в руках, і відчувала, як усередині повільно закипає злість. Отже, саме тут вирішили, що знають про мене більше, ніж я сама.

Я зробила крок уперед.

— Хто з вас це написав?

Голос прозвучав тихо. Але в приміщенні раптом стало значно тихіше. Хтось завмер із пером у руці. Хтось поспіхом прикрив аркуші долонею. Біля друкарського преса чоловік так різко опустив важіль, що той глухо стукнув, змусивши кількох людей здригнутися.

— Л-леді Аверналь?.. — невпевнено озвався молодий кореспондент біля найближчого столу.

— Саме так, — я повільно підняла газету. — Тому повторюю питання. Хто це написав?

У кутку хтось тихо кашлянув.

— Стаття вийшла під редакційним підписом, — промовив старший чоловік із сивими скронями, підводячись з-за столу. — Усі матеріали проходять через головного редактора.

— Чудово, — я усміхнулася. — Тоді ведіть мене до нього.

Чоловік на мить затримав погляд на газеті в моїй руці, потім — на моєму обличчі.

— Боюся, головний редактор зараз дуже зайнятий.

Я зробила ще один крок уперед. Папір у моїх пальцях тихо зім’явся.

— А я, боюся, дуже зла.

У редакції знову запала тиша. Навіть друкарський прес, здавалося, завмер разом з усіма. Кассіан легко приобійняв мене за талію — майже демонстративно.

— І навіщо ви змушуєте леді нервувати? — протягнув він, примружившись. — Ви що, не бачили, на що вона здатна?

Його палець торкнувся газети, яку я все ще тримала. Підхопивши його гру, я гордо кивнула. Редактори заметушилися. Дехто поспіхом зник за дверима інших кімнат, а ті, хто лишилися, дивилися на нас із відвертим страхом.

— Гаразд… лише кілька хвилин, — нервово відгукнувся літній чоловік. — Ходімо.

Він підвівся й жестом покликав нас за собою. Чоловік провів нас у невелике приміщення. За столом сидів доволі молодий чоловік і з явним задоволенням читав ранкову газету.

— Ніл, до вас леді Аверналь та маркіз Монтеро, — кинув він і поспішно вийшов, зачинивши за собою двері.

— Тц, — невдоволено цокнув редактор. — Я ж казав… Стоп.

Він відклав газету й підняв на мене погляд. Я сьогодні навмисне вдягнулася у винні відтінки — щоб виглядати серйозніше. Ніл здивовано розвів руками, підвівся й, обійшовши стіл, узяв мою руку в рукавичці — тій самій, яку подарував мені маркіз.

— Леді, — промовив він занадто солодко, цілуючи мені руку, — що привело таку «знаменитість» у таке місце?

Кассіана він демонстративно ігнорував. Я різко відсмикнула руку й, не вагаючись, вдарила його газетою по голові.

— Викладай. І швидко, — промовила я тихим, холодним голосом.

Ніл заметушився й спробував вийти з кімнати під якимось удаваним приводом, та прохід йому загородив Кассіан. Маркіз здавався майже байдужим до розмови, але стояв так, що обійти його було неможливо.

— П-про що ви, леді? — на чолі Ніла виступила краплина поту. — Я лише затверджую статті. Я їх не пишу.

— Ах, он воно як, — поблажливо протягнула я, розглядаючи свою рукавичку.

Редактор, здається, зрадів і трохи розслабився. Я повільно підняла на нього погляд.

— А хто тоді розповів вам цю новину? Ще й у таких подробицях, м?

Він зблід.

— Я… не можу розголошувати джерела.

— Як шляхетно, — усміхнулася я. — Майже зворушливо.

Кассіан тихо хмикнув за його спиною.

— Але, Ніле, справа не в тому, що ви написали брехню, — я зробила крок ближче. — Справа в подробицях. У тих дрібницях, які міг знати лише той, хто був там.

Редактор завмер.

— А тепер скажіть мені, — я легенько постукала газетою по його грудях, — хто саме так добре описав напад?

— Леді, я справді не…

— Не раджу закінчувати це речення, — тихо сказала я. — Бо якщо ваше джерело було нападником, ви щойно допомогли людині, яка намагалася нас убити. А це вже не журналістська таємниця, Ніле. Це співучасть.

Ніл сіпнувся, ніби його вдарили.

— Це… це абсурд, — швидко заговорив він, але голос зрадницьки тремтів. — Я не знаю, про що ви…

Кассіан за його спиною ледь помітно змінив положення. Як натяк. Але цього вистачило, щоб Ніл затнувся. Я не підвищувала голосу.

— Ви не знали, — тихо повторила я. — Тоді поясніть мені, звідки у вашій статті з’явилися деталі про висоту пострілу… і про град стріл?

Він різко підняв на мене погляд. Попався.

— Я… — його губи пересохли. — Це просто… припущення автора.

Я зробила ще крок уперед.

— Тоді вам неймовірно пощастило з авторами, Ніле. Вони вгадують навіть те, чого не могли бачити.

Тиша. Я нахилилася трохи ближче.

— Востаннє питаю. Хто приніс вам цю інформацію?

Ніл судомно ковтнув.

— Це був… посильний.

— Ім’я.

— Я не знаю! — різко випалив він. — Він не представився. Просто передав записку й пішов.

Я завмерла на мить.

— Записку?

Він кивнув, уже майже здавшись.