Відлуння минулого

Не було часу з’ясовувати мотиви нападника.

Я схопила Ізель за плечі й змусила підвестися. Треба було негайно вибиратися із зони досяжності лучника. Раптом Ласий заіржав — різко, пронизливо — і впав на землю. Під ним почала розтікатися темна рідина, забарвлюючи траву.

Ізель притиснулась до мене. Постійно тримати щит я не могла: він світився, активуючи ману в повітрі, і ми ставали надто легкою мішенню в сутінках.

— Ізель, за мною, — тихо сказала я. — І не виходь.

Вона схопилася за мій рукав, тремтячи всім тілом. Було чути, як вона тихо плакала. Я вдивлялася в посадку, звідки прилітали стріли. Лучник постійно змінював позицію. Стріляв з висоти. Провокував. Даючи мені рівно стільки часу, щоб відповісти.

Піднявши руку я зосередила всю ману навколо долоні. Потрібна була потужна атака — не обов’язково влучна, але достатня, щоб налякати лучника й дати нам шанс вирватися з відкритого простору. Мана зібралася в десятки тонких світлих ліній: гострих, витягнутих, схожих на прозорі стріли з вітру.

— Imber sagittarum!

Повітря розірвалося свистом. Стріли одна за одною зірвалися вперед, сиплячись у темряву швидким, нещадним градом. Вони били в землю, розсікали траву, ламали гілки й здіймали шум, який був нам на руку.

— Біжімо! — вигукнула я, схопивши Ізель за руку.

Ми бігли так швидко, що в грудях пекло від гострого болю, але зупинятися було не можна. Я на мить озирнулася. Частина лісосмуги була посічена моїм закляттям, а з гущавини на нас дивилася темна постать, яку ледь можна було розрізнити серед стовбурів.

— Я вже не можу… — Ізель, задихаючись, сперлася на коліна й жадібно втягнула повітря.

На мить здалося, що небезпека залишилася позаду. Ще раз поглянувши на місце, де стояла постать — там уже нікого не було.

«Хто б ти не був, ти націлився не на тих».

Маєток уже був зовсім близько. Його вікна світилися теплим золотом, і від цього власне серце стискалося ще сильніше: здавалося неможливим, що за кілька десятків кроків від такого спокою хтось щойно намагався нас убити.

Я майже тягнула Ізель за собою. Вона спотикалася, важко дихала й стискала мою руку так міцно, що пальці німіли. Коли ми вибігли на під’їзну алею, першим нас помітив один із слуг. Його обличчя витягнулося від жаху.

— Леді Ізель?!

Двері маєтку розчинилися майже одразу. На ґанок висипали слуги й кілька лицарів. Хтось кинувся до нас, хтось уже кликав барона. Я переступила поріг і тільки тоді зрозуміла, що весь цей час трималася на самій впертості. У теплі передпокою ноги раптом стали ватяними.

Ізель тихо схлипнула поруч.

— Лучник… у саду… — видихнула я, озираючись на двері. — Він досі може бути там.

Після цих слів у маєтку все завмерло лише на мить.

Хаос спалахнув і так само швидко впорядкувався як тільки увійшов барон.

— Закрити ворота! — різко пролунало з-за спин слуг. — Лучників на стіни. Периметр перевірити негайно!

Голос барона Олвіна був спокійним, але в ньому звучала така жорсткість, що всі миттєво заворушилися. Лицарі розбіглися, клацаючи обладунками, двері грюкнули, і маєток наче зімкнувся сам у собі.

— Що сталося? — він уже стояв перед нами, уважно оглядаючи Ізель.

Я відчула, як її пальці ще сильніше стисли мою руку.

— На нас напали, — коротко відповіла я. — Лучник. 

— Поранені?

— Ні… — я на мить запнулася. — Але коня вбили.

Обличчя барона на секунду потемніло, але він нічого не сказав. Лише перевів погляд на одного з лицарів.

— Знайти тіло. І слід. Мені потрібен слід.

— Так, мілорде.

Ізель раптом тихо схлипнула.

— Тату… якби не маркіза…

Барон одразу пом’якшав. Він обережно притягнув її до себе.

— Тихо, усе добре, — ніжно сказав він, проводячи рукою по її волоссю.

Я стояла поруч і тільки тепер відчула, як починають тремтіти руки. Кассіан з’явився майже одразу, ніби його покликали ще до того, як ми встигли увійти. Його погляд швидко ковзнув по Ізель. Потім перевів на мене. 

— Хто? — коротко запитав він.

— Лучник, — відповіла я. — Один. Але досвідчений.

— Ти його бачила?

— Лише тінь.

Кассіан ледь помітно насупився.

Нас з Ізель напували теплим сидром — сімейним рецептом Рошарів від усіх хвороб. Він приємно п’янив і поступово знімав напругу.

Я переповіла все, що сталося напередодні. Баронеса обіймала доньку, погладжуючи її волосся, а барон мовчки й уважно слухав мене. Кассіан був поруч.

Усі думали, що я налякана. Але я була не налякана. Я була злою. Вони посміли скривдити ту, кого я вважала подругою.

— Я рада, що змогла її захистити, — несподівано випалила я, змусивши всіх замовкнути.

Майра просльозилася й сильніше притиснула Ізель до себе, а барон схвально поплескав мене по плечу. Я думала, що більше ніколи не відчую тієї вдячності за порятунок, як у минулому. Але цей момент грів моє серце.

Слуги й лицарі дому Рошарів та Монтеро всю ніч прочісували околиці маєтку, але нічого не знайшли — лише тіло коня та звичайні наконечники стріл.

Барон зривався на слуг і охорону через таку прогалину в безпеці. А я зранку спостерігала за цим хаосом і вдивлялася в посадку, що межувала з полем, де вчора все сталося.

Мене не полишала дивна думка.

— Я радий, що ви цілі, — промовив Кассіан, підходячи до мене.

Я перевела на нього погляд. Він дивився співчутливо, своїми прекрасними очима, і ледь усміхався — так тепло, що в грудях одразу ставало спокійніше.

— А ви очікували від мене іншого? — протягнула я, піднімаючи брову.

— Ні. Але знищення лісосмуги в плани барона не входило.

— Ах ви…

Я зціпила зуби, збираючись сказати щось дошкульне, але маркіз раптом ніжно притягнув мене до себе й обійняв.

— Я пишаюся вами, Віанно, — прошепотів він, погладжуючи моє волосся.

— Дякую… — ледь чутно промовила я.

Коли він відсторонився, я вирішила озвучити свої припущення.