Відлуння минулого

Маєток Рошарів  зустрів нас яскравими вогнями й розкішними прикрасами. Ще зранку я попросила Анну зрізати в саду маркіза два пишні букети троянд.

Ізель і Майра зустріли нас привітними усмішками й гучно представили гостям. Усі на цьому скромному прийомі на честь успішної торгівлі були переважно віконтами та баронами, що й не дивувало. Вища знать воліла з’являтися лише на вечорах у таких самих високих домів, як і їхні власні. Тож поява дому Монтеро разом зі мною — новоспеченою маркізою — викликала справжній фурор.

Уже за годину я пошкодувала, що не перевдягнулася назад у служницю. Дами з різних родин обступили мене з усіх боків, намагаючись познайомитися ближче. Коли перша хвиля нарешті спала — я сиділа, обмахуючись віялом, і намагалася не впасти просто посеред залу. Сьогодні на мені була стримана зелена сукня з неглибоким декольте й без рукавів.

— Леді, — до мене підійшов якийсь віконт, — дозвольте відрекомендуватися.

Я втомлено видихнула й уже простягнула руку для привітання, та між нами раптом втрутився Кассіан.

— Леді втомилася, — коротко відрізав він.

Віконт поспішно пробурмотів вибачення й відійшов.

— Вас ні на хвилину не можна залишити, — промовив Кассіан, присідаючи поруч.

— Як добре, що ви завжди з’являєтеся вчасно, — протягнула я з усмішкою.

— Барон попросив нас затриматися в них після завершення прийому, — він поглянув на мене. — Ви не проти?

— Звісно, ні. Я так і не змогла поговорити з Ізель, — усміхнулась я, кивнувши в бік рудоволосої дівчини, що щебетала з одноліткою.

— Після зустрічі з вами вона стала впевненіше спілкуватися з іншими.

Я лише відмахнулася від похвали, похитавши головою.

— Це не показник. Вони всі тут одного статусу. Але… — задумливо мовила я. — Вона перестала соромитися свого коріння.

Кассіан лише тепло всміхнувся й обережно заправив пасмо мого волосся за вухо, ледь торкнувшись мочки вуха.

Коли гості розійшлися й були сказані останні тости, барон покликав нас до вітальні. Я важко видихнула, впавши на диванчик і спершися на Ізель, яка лише тихо хихикнула.

Барон, уже явно виснажений світськими бесідами, поважно сів у крісло так, щоб бачити нас усіх.

— Дякую, що завітали, — барон Олвін поклав на стіл важкий конверт і підсунув його ближче до мене.

— Що це? — запитала я, обережно відкриваючи клапан. 

— Ваша частка виручки, звісно, — він самовдоволено хмикнув і відкинувся на спинку крісла.

Я здивовано підняла очі на барона, потім перевела погляд на Ізель — та задоволено посміхалася. Кассіан же дивився на мене з таким виразом, ніби пишався першим успіхом власної доньки.

— Але я ж нічого не зробила, щоб заслужити це, — прошепотіла я, дивлячись на цифри в чеку.

— Нічого?! — несподівано вигукнув барон.

Від несподіванки я аж здригнулася, а Ізель, прикривши рота долонею, весело засміялася.

— Ви однією своєю посмішкою за це літо принесли нам річну виручку! — продовжував Олвін.

Я зовсім знітилася, коли Майра, що сиділа навпроти, тепло стиснула мою руку. Було зрозуміло: відмовлятися далі — просто неввічливо. Тож я із вдячністю прийняла цей несподіваний дарунок.

— І куди вкладете багатство? — поцікавився барон, розправляючись із черговою канапкою.

— Мабуть, накупить тонну магічних книг і засяде в кімнаті на пів року, — озвався Кассіан із хитрою усмішкою.

Я вражено глянула на нього.

— Точно! — сплеснула в долоні Ізель. — Ви ж щойно повернулися з Арканної вежі!

Усі присутні з цікавістю втупилися в мене. Навіть Кассіан, хоча він уже чув усі мої розповіді... Крім тієї частини про кронпринца. Це я вирішила залишити на потім, для нашої розмови наодинці.

— Так і є, — неохоче кивнула я.

— Продемонструйте, чого навчилися, прошу! — Ізель виглядала такою захопленою, що відмовити було неможливо.

Я підвелася, взяла зі столу велике червоне яблуко й кинула його дівчині.

— Кидайте в мене.

Я зробила кілька кроків назад, і важкий поділ сукні зашурхотів по підлозі.

Ізель на мить зам’ялася, але Кассіан підбадьорливо кивнув їй. Дівчина прицілилася й рвучко кинула яблуко.

Я виставила вперед руку, склавши пальці у швидкому жесті, й коротко кинула:

— Бам!

З кінчиків пальців вирвався тонкий, як голка, потік стисненого повітря. Він із хірургічною точністю розітнув яблуко просто в польоті. Дві ідеальні половинки впали до моїх ніг.

Я витончено присіла в реверансі, розвіюючи залишки мани.

— Це було… неймовірно! — вигукнула Ізель. — Така точність

— Це дрібниці, — відмахнулася я, хоча всередині приємно тепліло від похвали.

— А ви, леді, — пролунав веселий голос Кассіана, — напрочуд марнославні.

— Я? Та ніколи в житті, маркізе!

Усі засміялися.

У домі Рошарів я почувалася на диво легко — ніби приїхала до сім’ї, якої в мене ніколи не було. Тепло каміна, солодкуватий запах яблучного сидру й щирі посмішки створювали відчуття безпеки, до якого так швидко звикаєш… і якого так легко позбутися.

Я хотіла зберегти це чого б мені це не вартувало.

Барон умовив нас погостювати в них кілька днів. Я з радістю погодилася, а маркіз відклав справи й відправив лицаря до маєтку з цією звісткою.

Ізель витягнула мене на кінну прогулянку. Я давно не їздила верхи, тому дуже хвилювалася, але подруга дала мені спокійного гнідого коня, якого, здається, не цікавило нічого, окрім ще зеленої трави під копитами.

Ми рушили, минаючи поля, де щосили тривав збір урожаю. Груші, яблука, ягоди — у повітрі стояв неймовірний аромат, і я мимоволі вдихала його на повні груди. Ізель пахла майже так само.

Дівчина вправно скакала попереду, здіймаючи куряву, тоді як мій кінь ледве плентався й зовсім не слухав команд.

Та варто було Ізель озирнутися й показати яблуко, як досі лінивий кінь зірвався з місця, наздоганяючи подругу.

— У тебе кінь — справжній хабарник, — промовила я, порівнявшись з Ізель.