Тиждень спокою

Щойно повернувшись до кімнати, я одразу написала листа Даміану, вихваляючись своїм досягненням і тим, що перевершила його очікування.

Відповідь не змусила на себе чекати. Даміан написав, що й без того це знав.

«Зміна суті заклять не відбирає у вас ані схильності до магії, ані розуміння її природи. Я просто не хотів, щоб ви надто зазнавалися».

— Він що!? — я аж підскочила, зминаючи лист у руках. — Жук-паличник!

— Леді? — занепокоєно озвалася Анна. — Усе гаразд?

— Так, не переймайся, — я заправила пасмо волосся за вухо. — Що там?

— Кравчиня прибула.

Далі почалося справжнє катування. Кравчиня кружляла навколо мене, мов бджілка раз по раз стягуючи стрічкою талію, стегна й плечі, і занотовувала кожен сантиметр у свій блокнот.

— Рівніше, леді.

 — Я й так рівно стою.

 — Ні, ви дихаєте.

Я тяжко зітхнула.

Сукні пообіцяли привезти до кінця тижня — якраз перед запланованим візитом до Рошарів. Коли кравчиня нарешті пішла, я, виснажена самим фактом існування мірок, тканин і прикрас, опустилася в крісло.

— Ви виглядали так, ніби вас зараз стратять, — пролунав знайомий голос від дверей.

Я підняла очі. Кассіан стояв, спершись плечем об одвірок, і ледь усміхався.

— Це було гірше за страту, — буркнула я. — На страті принаймні не міряють талію тричі.

Він тихо засміявся й підійшов ближче. У його руках була невелика пласка коробка, перев’язана темною стрічкою.

— Що це? — підозріло примружилась я.

— Не хвилюйтеся. Не корсет, — цілком серйозно відповів він.

Я одразу простягнула руку.

У коробці лежали тонкі шкіряні рукавички кольору темного вина, м’які, легкі, з ледь помітною вишивкою біля зап’ястя. Не пишні, не надто витіюваті — саме такі, які я б обрала сама, якби мені дозволили.

Я здивовано провела пальцями по шкірі.

 — Маркізе…

— Для поїздки, — сказав він, ніби це було щось буденне. — У Рошарів буває прохолодно надвечір.

Я підняла на нього погляд.

— Ви самі обирали?

— На щастя для нас обох, ні, — куточок його губ сіпнувся в усмішці. — Але я заборонив приносити щось надто мереживне.

Я не втрималась і пирснула сміхом.

— То ви, виходить, уже навчилися відрізняти мої смаки?

— Доводиться, — з легкою втомою відповів він. — Інакше ви б давно втекли з маєтку.

Я опустила очі на рукавички, і на мить у грудях стало якось тихо й тепло. Це був дрібний подарунок. Майже нічого особливого. Але чомусь від нього в грудях стало тихо й тепло.

— Дякую, — тихо сказала я.

Кассіан не відповів одразу. Лише дивився на мене так, ніби хотів сказати щось іще, але стримався.

— У Рошарів буде багато людей, — зрештою мовив він. — І я не знаю, наскільки спокійною вийде ця поїздка.

— Ви вмієте заспокоювати, маркізе.

— Я намагався попередити.

Я підвелася з крісла й обережно поклала рукавички назад у коробку.

 — А мені можна просто вірити, що ми просто їдемо туди пити сидр?

— Ні, — одразу відповів він.

— Я так і думала.

На кілька секунд між нами повисла тиша — спокійна, майже домашня.

— Віанно, — тихо озвався Кассіан.

— М-м?

— Якщо вам стане некомфортно в Рошарів, скажіть мені одразу. Не терпіть мовчки. І тим паче не стрибайте з балконів.

Я трохи здивовано глянула на нього.

— Ви говорите так, ніби мене туди везуть на продаж і я маю тікати.

— З вашою вдачею? — він ледь усміхнувся. — Вас ніхто не купить. Ви занадто проблемні.

Я фиркнула й похитала головою.

— А от це вже образливо.

— Це був комплімент.

— Дуже невмілий.

Він тихо засміявся, і я сама не помітила, як усміхнулась у відповідь. Може, поїздка до Рошарів і справді могла стати бодай кількома днями спокою.

Хоча щось у мені вперто цьому не вірила.

Подальші дні тижня я проводила за магією: згадувала, записувала й змінювала закляття. Переважно це були захисні та атакувальні — звичні для мене. Та Даміан у листах наполягав, щоб я звітувала й про інші типи — побутові та інформаційні.

Вони давалися значно складніше. Доводилося запам’ятовувати формули й рухи, а це виходило далеко не з першого разу.

Одного разу я вирішила пожартувати й надіслала Кассіану дуже «цікаве» повідомлення. Але помилилася в розрахунках — і в результаті потім цілий день не могла дивитися в очі дворецькому.

Кассіан сміявся з цього без упину, раз у раз нагадуючи, тож зрештою я помстилася — закрутила його акуратно вкладене волосся в безладний вихор, який камердинер розплутував кілька годин.

Емілія повернулася з відпустки. Як і завжди, вона була напрочуд спокійною. І від цього ставало тільки підозріліше.

Мені кортіло прямо запитати, чи справді вона була в палаці. Але я не могла. Офіційно мене там не було — і я не могла її бачити.

А от Кассіан — міг.

— Еміліє, — покликала я. — Ти їздила до рідні?

Вона якраз поралась біля ліжка. Підвівши погляд, спокійно відповіла:

— Так, леді.

Я повільно обперлася на спинку стільця, не відводячи від неї очей.

— Дивно. Маркіз казав, що бачив тебе в палаці.

Її руки ледь помітно здригнулися — і цього було достатньо.

— Його світлість, мабуть, сплутав мене з кимось, — тихо буркнула вона.

Емілія поспішно зібрала брудну постіль, коротко вклонилася й майже втекла з кімнати.

Я ще кілька секунд дивилася на зачинені двері.

«Щось тут не так. І мені це зовсім не подобається. Я готова поклястися, що в тому коридорі була саме вона».

Невдовзі мої побоювання справдилися: інформація про те, що я почала серйозно вивчати магію, дійшла до палацу. Звідти одразу надіслали офіційне «попередження» про те, що я не маю дозволу на подібні дії.

Я відразу написала Даміану, питаючи, що це взагалі означає, а у відповідь отримала лише коротке: «Ой».

— «Ой»?! Та він знущається?!

Не встигла я договорити, як з’явився ще один лист. Цього разу — вже із затвердженим дозволом від Арканної вежі на використання магії.