Посередній маг

Знявши з себе одяг покоївки й жбурнувши його в кущі, я залишилася у своєму звичному вбранні — принаймні до того моменту, поки з міста не приїде кравчиня знімати нові мірки.

Я сиділа на дерев’яній лавці біля фонтану. Вулицю м’яко заливало жовте світло ліхтарів. Мимоволі я розглядала пишно вдягнених перехожих, що вийшли на вечірню прогулянку. Більшість із них, мабуть, були заможними купцями чи торговцями, але все одно трималися майже по-шляхетному.

Кассіан затримувався, і я вже почала хвилюватися, чи не сталося чогось у палаці.

— Дозвольте запросити вас на вечірнє рандеву, — почувся поруч знайомий голос.

Я підвела погляд на маркіза. Він зняв чорний піджак із родинною вишивкою, аби не привертати зайвої уваги, й лишився у простих брюках та білій сорочці.

— Із задоволенням, — усміхнулась я, простягаючи руку.

Ми йшли під руку, і я раптом згадала про служницю в коридорі палацу.

— Маркізе, — звернулась я до нього.

— М-м?

— Ви часом не звільняли Емілію?

— Перепрошую, ви про кого? — він здивовано підняв брову. — Ні, останнім часом нікого не звільняли.

— Дивно, — тихо видихнула я. — Це служниця, яка час від часу мені допомагала. Але я майже певна, що сьогодні чула її голос у палаці.

— Потрібно буде уточнити в дворецького, — знизав плечима він. — Можливо, вона сама пішла напередодні.

Я погодилася, кивнувши головою. Але мене все одно не полишало відчуття, що тут щось не так.

Маркіз коротко розповів, що відбувалося після появи Люциана. Реакція імператора була цілком очікуваною, а от принцеса повелася дивно. Вона ніби злилася.

— Вона сама по собі дивачка, — відмахнувся Кассіан. — Але плакала по-справжньому.

  Зранку ми вирушили назад до літнього маєтку. Я давно не зв’язувалася з Ізель, тож трохи згодом планувала її навідати.

Люциан надіслав листа за кілька днів після нашого повернення. Писав, що обстановка в палаці напружена, але поки не загрозлива. Принцеса Валері стала ще надокучливішою у своїх розпитуваннях, ніж зазвичай, тож він намагався її уникати.

Імператор же не дуже цікавився сином: лише коротко вітався при зустрічах — що, зрештою, було цілком очікувано.

До листа також додали подарунки — сукні й прикраси — як вдячність за допомогу. Кассіан не хотів, щоб я їх залишала, але я навідріз відмовилася викидати чиїсь дарунки.

— Віанно, ви чули? — запитав маркіз.

— Про що саме? — не відриваючись від розглядання суконь, відповіла я.

— Сидр Рошарів має неабияку популярність завдяки вам.

Я згадала те саме «чаювання» з Ізель і почервоніла.

— Ох, маркізе…

— Ні-ні, цього разу я не знущаюся, — він усміхнувся так тепло, що я мимоволі видихнула. — Рошар просив нас завітати до них за нагоди.

— Я б хотіла хоч тиждень просто їсти й спати, — втомлено буркнула я, зачиняючи скриньку з прикрасами.

— Тоді саме так і варто вчинити, — впевнено кивнув Кассіан і раптом підхопив мене на руки.

Від несподіванки я зойкнула, зовсім не розуміючи, що відбувається.

— Відтепер, — урочисто заявив він, — я забороняю вам ходити.

— Маркізе! — обурено скрикнула я. — Відпустіть!

Від усього безглуздя ситуації я не витримала й розсміялася, безпорадно бовтаючи ногами, поки Кассіан утримував мене в цьому своєму «полоні».

Він обережно прокрутив мене навколо себе, а тоді так само ніжно поставив на підлогу.

— Я не хочу тиснути на вас, леді, — тихо промовив він, і в його голосі виразно прозвучав смуток.

Я кліпнула, і сміх сам собою стих.

— А я хіба казала, що ви тиснете? — вже значно спокійніше пробурмотіла я, поправляючи складки його сорочки.

Кассіан відвів погляд, ніби й сам не був певен, чи варто договорювати.

— Не казали, — погодився він. — Але інколи я думаю, що все одно це роблю.

Я кілька секунд мовчала, розглядаючи його обличчя. За весь цей час він стільки разів був поруч, що я майже звикла до цього. До його голосу. До того, як він дивився. До того, як ніби завжди залишав мені вибір, навіть коли сам уже все вирішив.

— Маркізе, — тихо озвалася я.

— М-м?

— Якби ви справді на мене тиснули, я б вас уже давно вдарила.

Він на мить завмер, а потім тихо засміявся, опустивши голову.

— Це… напрочуд заспокоює.

Я теж усміхнулась.
Підійшовши ближче, несміливо торкнулася пальцями його рукава.

— Я просто втомилась, — зізналась уже чесніше. — Від усього.

Кассіан одразу посерйознішав.

— Я знаю.

Його долоня повільно накрила мою руку — обережно, наче він досі боявся, що я відсмикну її.

— Тоді дайте мені хоч трохи подбати про вас, — тихо сказав він. — Просто… побути поруч.

Я опустила очі на наші руки й сама не помітила, як усміхнулась.

— Це звучить підозріло приємно, маркізе.

— Я так і намагався, — куточком губ усміхнувся він.

Я тихо видихнула й легенько сперлася лобом йому в плече.
Лише на мить. Просто щоб перепочити. Кассіан не поворухнувся.

— Один тиждень, — пробурмотіла я. — Їсти, спати і нікуди не їхати.

— Як накажете, леді.

— І ніяких кронпринців у моїй спальні.

— Це, боюся, я вже не можу гарантувати.

Я фиркнула й таки легенько вдарила його в груди.
Він засміявся.

 Мій план спокою набрид мені вже на другий день. Анна, як завжди, без упину щебетала, розповідаючи про важкі будні маєтку без мене, про свої сварки то з кухаркою, то з прачкою.

І раптом я згадала про Емілію.

— Анно, — я різко підвелася з ліжка, — а ти давно бачила Емілію?

Дівчина на кілька секунд замислилась, перебираючи в голові спогади, а тоді відповіла:

— Вона нещодавно попросила відпустку, — кинула Анна й одразу повернулася до своєї розповіді про сварки.

«Відпустка… Можливо, хотіла підзаробити в палаці?»

***

  Вежа надіслала ще одну книгу про магію, і я, знайшовши чудовий привід утекти від Анниних пліток, одразу втекла на тренувальний майданчик. Там іще лишалися Бертольд та Ларрі, які саме закінчували спаринг, тож я присіла на стареньку лавку й заходилася жадібно поглинати нову інформацію.