Триста років тому. Імперія Ровелія.
— Віанно, чорт тебе забирай! — кричав чоловік. — Ти помреш, розумієш?!
Сильні руки, вкриті кров’ю товаришів і попелом, трясли мене за плечі, поки я гучно ридала.
— Я маю! — закричала я у відповідь, притискаючи до грудей округлий предмет. — Думаєш, я хочу вмирати?
Нагорі панував хаос. Монстри звіроподібної форми лютували, не даючи нікому продиху. Маги, виснажені захисними закляттями, валилися з ніг, а лицарі почувалися безпорадними на полі бою, не маючи змоги навіть поранити почвар. Вони живилися магією, і використання її проти них лише робило все гірше.
Я стояла навпроти міцного чоловіка з білим, майже срібним волоссям і світло-зеленими очима. Він був поранений, але тримався гідно.
Ми випадково провалилися під землю, тікаючи від монстрів, і прокотилися довгим спуском, опинившись перед монументом, на якому лежав дивний предмет.
Його метал не був схожий на жоден із тих, що я бачила раніше. Рука сама потягнулася до нього, і мене немов ударило. Кров закипіла, а я закричала від болю й несподіванки.
Це був він.
Божественний артефакт.
Те, що завжди вважалося легендою, тепер лежало переді мною.
І ось ми тут.
Теон, який вивчав цей артефакт за легендами, відмовляв мене від його використання, адже той зберігав у собі надто небезпечну силу.
— Теоне, — вгамувавши сльози, процідила я, — ти хоч розумієш, що моє життя не варте мільйонів інших?
Він заціпенів, втупившись у мене. Його груди здіймалися від важкого дихання, а потім він опустив очі, ховаючи сльозу.
Ми стояли на полі бою.
Над нами тремтіло захисне закляття — тонке й виснажене. Навколо все палало. Земля була зорана кігтями, залита кров’ю й укрита попелом. Десь кричали люди, десь ламався метал, десь хтось кликав на допомогу, але ці голоси вже тонули в ревінні почвар.
Мої друзі обіймали мене на прощання. Міцно, так, ніби могли втримати мене тут самими лише руками.
Аннет тремтіла всім тілом. Її пальці вчепилися в мій одяг, губи беззвучно ворушилися, а очі були повні такого страху, що я ледь не зламалася просто тоді. Теон стояв поруч але я бачила, як тремтить його рука на руків’ї меча.
Він не дивився на мене, бо якби подивився — ми обоє не витримали б.
— Будь ласка, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися, хоча губи не слухалися. — Проживіть щасливе життя заради мене.
Аннет схлипнула так болісно, що це прозвучало майже як крик.
Після цих слів я взяла артефакт у руки.
Він був холодний лише першу мить. Потім метал ніби ожив, впиваючись у долоні. Я відчула, як він тягнеться до мани жадібно, гірше за голодну істоту.
Аннет склала руки в молитві. Навколо її пальців спалахнула свята сила.
Теон мовчки підсилив меч магією. Лезо засвітилося холодним світлом, і він став перед нами, приймаючи на себе перший удар.
Я підняла артефакт над головою.
Біль прийшов одразу.
Здавалося, в мої жили влили розпечене золото, і воно текло крізь мене, випалюючи все живе на своєму шляху.
Я почала вливати в артефакт ману. Усю. До останньої краплі.
Ядро здригнулося. Перед очима спалахнули білі плями, коліна підкосилися, але я не впала. Не мала права. Над головою артефакт розгорявся дедалі яскравіше, і його сяйво ставало таким нестерпним, що світ навколо зникав у ньому.
Монстри ринули до нас.
Я чула їхній рев, тупіт, скрегіт кігтів по камінню й землі. Теон кинувся вперед, відбиваючи першу почвару мечем, але їх було надто багато. Вони накочувалися хвилею — спотворені, голодні до магії.
А я вже майже нічого не бачила. Тільки світло й біль.
Моє тіло не витримувало. Я відчувала, як шкіра на руках тріскається, як щось гаряче стікає по зап’ястях, як м’язи рвуться від напруги. Здавалося, шматки моєї плоті відриваються від кісток, але Аннет знову й знову стягувала їх святою силою, не дозволяючи мені розсипатися.
Вона тримала мене живою — і цим продовжувала мої муки.
Я кричала.
В мені вже не залишилося нічого людського, крім цього крику. Біль був настільки жахливим, що смерть здавалася милістю. Я майже молилася про неї, майже просила, щоб усе нарешті обірвалося.
І коли мені здалося, що я вже не витримаю жодної миті, Теон озирнувся.
Наші погляди зустрілися крізь сяйво. Його губи здригнулися, ніби він хотів щось сказати.
А я тільки подумала:
«Живи. Будь ласка, живи замість мене».