Мертвий спадкоємець

Віанна.

За тиждень, коли наш план був продуманий до дрібниць, а потрібні люди — підкуплені, ми вирушили до столиці за кілька днів до поминального вечора. Провезти Люциана непоміченим виявилося непросто, але перука й блакитні лінзи все ж забирали частину його впізнаваності. Тож, нарядивши його лицарем, ми провели кілька днів у дорозі, відточуючи кожен крок плану.

Моя роль у ньому була іншою — пробратися до імператорського палацу під виглядом служниці. Ми підкупили кількох покоївок, щоб вони провели мене через задній вхід. Звісно, ризикувати вони не хотіли, тож довелося збрехати: мовляв, для мене, новенької, це шанс заслужити визнання й отримати підвищення. Сльозлива історія та мішечок золота зробили свою справу.

І ось настав день прийому. Вдягнувши робочу форму, яку мені підготувала Анна, що також знала частину плану, я вийшла з маномобіля раніше й попрямувала до заднього входу, де мене вже чекали дві покоївки.

Довелося й справді попрацювати на кухні та мити посуд, але, на щастя, я вміла це робити, тож не викликала зайвих підозр у решти прислуги.

Кассіан.

Кронпринц сидів навпроти мене в дешевому стриманому костюмі, світлій перуці й блакитних лінзах та виглядав зовсім інакше. Якби я не знав, хто він, то вирішив би, що переді мною якийсь віконт із далекої провінції.

— Сутультеся й не дивіться нікому в очі, — кинув я Люциану, помітивши, що він і далі тримає ідеальну поставу.

Той цокнув язиком і трохи опустив плечі, але все одно виглядав занадто елегантним для бідного аристократа.

— Я зараз ризикую собою і Віанною не для того, щоб ви демонстрували свою «гідність».

— Я знаю, — коротко відрізав він. — Просто… незвично.

— Пішли.

Я вийшов першим, надівши маску стриманої жалоби. Люциан повільно рушив за мною, злегка сутулячись і тримаючи погляд опущеним.

Біля входу стояли гвардійці. Один із них простягнув руку. Я мовчки подав запрошення. Він пробігся по ньому очима, а тоді підняв погляд на Люциана.

На кілька довгих секунд. У грудях неприємно стиснулося. Люциан не поворухнувся. Гвардієць примружився, ніби намагаючись щось згадати, але потім лише коротко кивнув і відступив убік.

— Проходьте.

Я стримано кивнув у відповідь і рушив уперед, не озираючись. І тільки коли ми перетнули поріг, дозволив собі тихо видихнути.

Усередині всі були вбрані в жалобне. Хтось тихо плакав, витираючи сльози хустинкою. Атмосфера тиснула: приглушене світло, запалені свічки, чорні скатертини. Усі герби сховали на знак жалоби.

Поміж усіх особливо вирізнялася принцеса. Вона виглядала розбитою — від її поведінки на прийомі не лишилося й сліду.

За етикетом я мав висловити їй співчуття, тим паче імператора ніде не було видно. Попрямувавши до неї, я ледь помітно подав знак Люциану, щоб той поволі відступив і розчинився в натовпі.

— Ваше Високосте, — тихо промовив я, — прийміть мої співчуття.

Я низько вклонився. Принцеса лише коротко кивнула, витираючи сльози.

— Ви ж колись дружили з кронпринцем… — несподівано озвалася вона. — Вам, мабуть, теж важко.

Я не зовсім розумів, як мав на це відповісти, тож промовчав.

Принцеса на мить затримала погляд на моєму обличчі, ніби щось вишукуючи, а потім знову опустила очі, повертаючись до своєї ролі скорботної сестри.

Віанна.

Я вишукувала момент, коли зможу зайти до зали, але прислуга, мов бджоли у вулику, розподіляла роботу за досвідом — а мене тут ніхто не знав.

Та раптом я помітила залишений без нагляду піднос із канапками, тож одразу схопила його й вийшла до зали.

Людей було надто багато, і знайти потрібних у цьому натовпі виявилося складніше, ніж я сподівалася. З висоти мого зросту годі було щось роздивитися.

Недовго думаючи, я залишила канапки й підхопила інший піднос — уже з келихами червоного вина — та знову пірнула в натовп.

Час від часу мене зупиняли аристократи, беручи вино, і це лише затримувало пошуки Люциана. Він був не єдиним «блондином» у залі, тож я почала нервувати.

Аж нарешті побачила його — він стояв біля вікна, майже втискаючись у колону.

Я швидко попрямувала до нього, оминаючи аристократів, які жваво обговорювали «смерть» кронпринца та майбутнього імператора.

— Перепрошую, чим я можу допомогти? — ввічливо мовила я, легко вклонившись.

Моє волосся ховалося під кепчиком, а на переніссі блищали окуляри зі звичайним склом.

— Віан… кхе, — принц урвав себе й швидко озирнувся. — Так, мені треба до вбиральні.

Не піднімаючи очей, я ледь чутно прошепотіла:

— Ідіть за мною.

Розвернувшись, я повела його в бік службових коридорів.

Їх збудували так, щоб прислуга могла якнайшвидше діставатися до різних частин палацу, не перетинаючись з аристократами. Нам треба було обійти кухню, звернути в бічний коридор і, уникаючи людей, піднятися сходами на другий поверх.

Ми швидко йшли службовим коридором, коли попереду раптом долинув дзвін посуду й приглушені голоси. Назустріч саме завертали дві служниці з великою тацею, заставленою келихами.

Я завмерла, не знаючи, куди подітися — вузький коридор, голі стіни й жодних дверей поруч. Лише широка колона, що трохи виступала з кам’яної стіни.

Люциан зреагував швидше.

Не кажучи ні слова, він різко смикнув мене за зап’ясток і притиснув до себе, ховаючись разом зі мною в тіні колони. Я ледь не врізалася носом йому в груди, встигнувши лише судомно вчепитися пальцями в його одяг, щоб не втратити рівновагу.

Таця дзенькнула вже зовсім близько.

Я затамувала подих. Люциан притиснув мене ще щільніше, однією рукою утримуючи за талію, а другою впершись у колону над моєю головою, ніби намагався закрити мене собою повністю.

— Ти чула? Кажуть, сьогодні… — долинув шепіт однієї зі служниць.

— Тихо ти, — шикнула інша.

Від цього голосу в мене все всередині похололо.