Мертвий спадкоємець

Кассіан першим підвів голову й провів рукою по розбитій губі.

— Могли й ніжніше.

— А ви могли не влаштовувати бійку в моїй спальні, — відрізала я.

Люциан тихо цокнув язиком, випроставшись.

— Вражає. Ось вам і випускниця Арканної вежі.

Кассіан важко видихнув, але все ж відступив на крок. Люциан теж більше не кидався вперед, хоч по його обличчю й було видно — стримувався він з останніх сил.

— А тепер, — сказала я, переводячи погляд з одного на іншого, — або ви обоє починаєте поводитися як люди, або я зв’яжу вас й залишу так до ранку.

На цих словах я вказала на диванчик в якого надкололась ніжка наказуючи їм обом сісти. Кассіан, як слухняний песик сів одразу, тоді як Люциан спочатку демонстративно закотив очі. Але коли зустрівся зі мною поглядом — сів. 

Я стала навпроти, повільно вдихнула й простягнула руку до Кассіана.

— Не смикайтесь.

— Це прозвучало загрозливо, — буркнув він, але лишився на місці.

Тонка нитка магії зірвалася з моїх пальців і м’яко торкнулася розбитої губи. Сріблясте світло ковзнуло по шкірі, затрималося на синець під вилицею й повільно стягнуло ушкодження, ніби зшиваючи його невидимими нитками. Кассіан тихо втягнув повітря крізь зуби.

— Пече? — спитала я.

— Ні, — буркнув він.

— Потерпіть. Це за бійку в моїй спальні.

Люциан тихо цокнув язиком.

— А мені теж дістанеться виховний сеанс?

Я перевела на нього погляд.

— Якщо пощастить.

Він ледь усміхнувся, але замовк, коли я підійшла ближче. Подряпина на його скроні вже підсохла, та кров усе ще темніла біля лінії волосся. Я торкнулася його шкіри кінчиками пальців, і магія знову розгорнулася тонким серпанком. Цього разу вона лягла рівніше, швидко затягуючи розсічення й прибираючи темний слід удару на щоці.

Люциан пильно дивився на мене, але не рухався.

— Говоріть, — сказала я, не відводячи руки. — І бажано щось корисне.

— Я й сам не до кінця розумію, що відбувається, — промовив він відкидаючись на спинку диванчика.

— Я не для цього відіслала охоронців коли Кассіан влітав в мою кімнату, — поглянула я на маркіза який помітно знітився. 

Люциан ледь хмикнув.

— Я телепортувався до Вежі одразу після замаху. А потім відправив у палац звістку, що живий.

— Ти був у Вежі? — здивовано процідив Кассіан.

— Був. Про це потім, — я зупинила маркіза жестом і перевела погляд на Люциана. — Здогадки?

— Лише припускаю, що це витівки мого батька. Він завжди боявся втратити владу.

Кассіан замовк, обдумуючи почуте. Кілька хвилин у кімнаті стояла тиша. Ситуація була… абсурдною. У маєтку маркіза — «мертвий» кронпринц, який щойно вдерся до моєї спальні.

— Добре, — нарешті озвалась я. — А далі що? Ви ж не можете просто вийти на головну площу й показатися людям?

Люциан хмикнув.

— Ви думаєте, багато хто знає імператорську родину в обличчя? І де гарантія, що мене там же не вб’ють?

Я стиснула губи. Він мав рацію. Жодної гарантії не існувало.

Хто і навіщо розхитує столицю, нам ще тільки належало з’ясувати. Але, кинувши погляд у вікно, я побачила густу ніч і раптом відчула, як втома важко лягає на плечі, змушуючи повіки опускатися. Кассіан це помітив.

— Досить на сьогодні, — коротко сказав він. — Вранці поговоримо.

Не чекаючи заперечень, він підвівся й буквально вивів Люциана за комір, як неслухняного підлітка.

— Я й сам можу йти, — буркнув той, але не особливо опирався.

Двері зачинилися.

«А вони гарно ладнають», — майнула в мене іронічна думка.

Я ледь усміхнулась і, не роздягаючись, впала на ліжко. Сон накрив майже одразу — важкий, глибокий, неспокійний.

— Віанно…

Чоловічий голос, знайомий до болю. Темрява навколо здригнулася.

— Запам’ятай… я роблю це заради тебе.

Я різко вдихнула, але кілька секунд не могла ані поворухнутися, ані відкрити очі. За вікном уже співали ранкові пташки. Сни про Теона ставали дедалі частішими. Він постійно говорив одне й те саме, але я не могла розібрати слів — вони зникали в повітрі, так і не доходячи до мене. 

Ранкова газета, як і завжди, лежала на приліжковій тумбочці. На мить здалося, що я ніколи не покидала маєток, що все це — лише сон. Але тепле відчуття в грудях одразу спростувало цю думку.

— «Поминальний прийом»… — промовила я вголос, не вірячи заголовку.

Лише вчора Люциана «поховали» — і вже влаштовують прийом. Анна допомогла мені швидко зібратися. З незвички сукня здавалася затісною й незручною. Служниця ніяково зауважила, що я стала більш м’язистою і, мабуть, доведеться замовляти нові.

Тож, ледве втиснувшись у ту, що ще якось зійшлася, я попрямувала до кабінету Кассіана. Кронпринц уже був там. Він сидів у випрасуваному одязі маркіза, який явно був йому замалий: тканина щільно обтягувала плечі, торс і ноги. Люциан поводився так, ніби нічого не сталося, спокійно пив чай, поки Кассіан буквально тонув у документах, що загрозливо нависали над ним.

— Доброго ранку, панове, — сказала я, махнувши газетою.

Обидва підняли на мене погляди.

— Що відбувалося у Вежі, що ви обидва виглядаєте так? — втомлено запитав Кассіан, оглядаючи нас із Люцианом.

Я опустила погляд на себе. Сукня була натягнута по всьому тілу — на грудях, стегнах, руках. Ми з кронпринцем виглядали так, ніби зняли одяг із підлітків. Я мовчки видихнула, розвернулася і вийшла. За кілька хвилин повернулася вже в штанях і сорочці, в яких прибула вчора.

— Поки буде так, — процідила я, сідаючи на диванчик поруч із Люцианом.

Кассіану це явно не сподобалося. Підійшовши, він мовчки сів між нами й кинув злобний погляд на кронпринца, який, здається, взагалі не зважав на це.

— Хоч хтось пояснить мені, чому вони так поспішають? — я кинула газету на стіл заголовком догори.

— Усе просто, леді, — почав Люциан. — Вони хочуть якнайшвидше закрити моє місце кимось більш зручним.