Мертвий спадкоємець

Кронпринц наполіг на тому, щоб допомагати мені після «лікування». Я не заперечувала. Було дивно спілкуватися неформально із самим спадкоємцем престолу, але Люциан не був поганою людиною. Лише надто підозрілим — хоча, мабуть, це доля кожного в імператорській родині. Після побаченого він почав ставитися до мене інакше. Обережніше. І, здається, з більшою довірою. Принаймні тепер він їв те, що я готувала. Хоча, можливо, йому просто набридли сухарі — хто його знає.

— Сьогодні ми закінчимо, — тихо сказав Даміан, сідаючи поруч. — Вітаю.

— Рано ще вітати, — відповіла я, але всередині вже відчувала полегшення.

Все відбулося, як завжди: біль, крик, сльози, синці. Але цього разу це був кінець. Коли все завершилося, я ще кілька секунд просто лежала, намагаючись зрозуміти, що сталося. Тіло все ще нило, але всередині вперше за довгий час було… тихо. Даміан підвівся й раптом усміхнувся. По-справжньому. Я не пам’ятала, щоб бачила його таким за ці три місяці. Він різко нахилився до мене й обійняв, притискаючи до себе.

— Ми зробили це, Віанно!

Він злегка струснув мене за плечі, ніби не вірив у власні слова. Я на мить розгубилася. Ці обійми були щирими. І саме тому — дивними. Я відчула, як щось усередині мене м’якшає, і сама не помітила, як відповіла на них. Я розуміла, що радів він не стільки за мене, скільки за прорив, якого досяг. Але в цю мить це вже не мало значення.

Бо ми справді це зробили.

Все, чого я хотіла, — повернутися до Кассіана. Я мріяла нарешті поговорити з ним, розповісти про все без замовчувань, знову відчути його запах і сказати, як сильно скучила. А скучила я неймовірно.

Даміан залишив мені останні настанови й дав два камені телепортації: один — до маєтку, другий — назад у Вежу, про всяк випадок.

«Він ці камені всім роздає направо й наліво?..»

Енді дуже засмутився, що я маю покинути Вежу. За це літо ми справді здружилися. Я пообіцяла йому, що писатиму й іноді випрошуватиму його в Даміана на прогулянки до столиці, і він неохоче, але погодився. На прощання я обійняла Даміана й щиро подякувала йому за допомогу. Він по-батьківськи погладив мене по голові й попросив берегти себе.

— Віанно, — вийшов уперед Люциан, — ми ще зустрінемося.

Він поцілував мою руку, і я, тихо хіхікнувши, кивнула, розбиваючи камінь телепортації. Якби ж я тільки знала, як скоро ми справді побачимося.

До маєтку я поверталася, нікого не попередивши. Хотіла зробити сюрприз, адже останніми тижнями писала рідше через виснажливий графік у Вежі.

Телепортувалася я просто до своєї кімнати — туди, звідки колись і зникла. Серце калатало в передчутті. Я поспіхом скинула дорожню сумку на ліжко й вилетіла з кімнати, ледь не налякавши служницю, яка саме проходила повз.

— Вибачте! — крикнула я, вже мчачи коридором.

«Хоч би він був удома…»

Спершу я зазирнула до кабінету Кассіана — порожньо. Потім до вітальні — там теж нікого. Отже, або він у своїй кімнаті, або взагалі не в маєтку. Я без жодного сорому бігла коридорами, на ходу вітаючись із прислугою, яка завмирала, побачивши мене, але не встигала нічого сказати. І ось я вже стояла навпроти дверей до кімнати маркіза.

Руки тремтіли від хвилювання. Я коротко постукала й, не дочекавшись відповіді, зайшла всередину. У кімнаті було надто темно. Штори залишалися щільно завішеними.

«Значить, він у від’їзді…»

Я тихо видихнула й підійшла до вікна, розсуваючи штори.

— Віанно? — тихо почувся голос із темного кутка кімнати.

Я навіть не встигла обернутися, як мене різко затягнули в міцні обійми.

— Кассіан? — пробурмотіла я, втиснута в його груди.

Я спершу навіть не одразу усвідомила, що це справді він.

— Це ти… — тихо видихнув він мені в волосся.

Його голос був хрипким, чужим. Я повільно підняла руки й обережно обійняла його у відповідь.

— Я повернулась, — прошепотіла я.

Він відсторонився не одразу. Лише через кілька секунд, ніби змушуючи себе, відпустив і зробив крок назад. Я нарешті змогла його роздивитися. Він змінився. Під очима лягли темні тіні, обличчя стало гострішим, втомленішим, а волосся було трохи розпатлане, ніби він давно не звертав на це уваги. Його одяг був зім’ятий. Він дивився на мене так, ніби не до кінця вірив.

— Чому ви повернулися? — його голос тремтів, а погляд метався по моєму обличчю, ніби він намагався знайти там відповідь.

— А чому не мала?

Замість відповіді він знову притягнув мене до себе, але цього разу обережніше. Його обійми стали м’якшими, ніби він боявся нашкодити. Ми стояли так кілька хвилин, мовчки, просто тримаючись одне за одного.

— Я збрехав, — прошепотів він.

— Що?

— Я збрехав, — Кассіан відсторонився, але не відпустив повністю. — Мені начхати на той договір. Але не начхати на вас.

Його великі пальці повільно ковзнули по моїх щоках, і всередині мене піднялася хвиля емоцій, яку я вже не могла стримати.

— Навіщо? — тихо спитала я.

— Я думав, що чиню правильно, — відповів він майже пошепки. — Що вам краще бути серед своїх.

— Своїх? — я ледь не видихнула це слово. — Ви знайомі з магами у Вежі? Я зовсім не схожа на них.

Кассіан тихо засміявся і повільно опустив руки.

— Я сумував за вами, Віанно.

Я зробила крок ближче.

— І я сумувала, маркізе… дуже.

Раптом двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явилася Анна — розчервоніла, із мокрими рукавами, ніби щойно кинула всі справи.

— Леді!

Вона кинулася до мене й міцно обійняла, не стримуючи сліз. Я здивовано перевела погляд на Кассіана, а він лише знизав плечима й тихо додав:

— Ми всі сумували, леді.

Далі на мене чекала складна й довга розмова з маркізом. Я розповіла все — з подробицями, поясненнями й без замовчувань. Кассіан намагався не перебивати, але на деяких моментах я виразно бачила, як у ньому закипає злість. Про кронпринца я, на його прохання, не згадувала, та це й не мало великого значення.

Закінчила гарною новиною: у моєму тілі більше не лишилося ані краплі древньої магії, хоча магом я стала доволі посереднім. На здивування Кассіана, я пояснила, що закляття, які існували триста років тому, за цей час змінювалися десятки разів, тож тепер були слабшими і в побуті, і в бою.