Арканна вежа

Всю Вежу сколихнула звістка про пораненого кронпринца. Та ніхто особливо не переймався його здоров’ям — усіх більше хвилювало інше: як він сюди потрапив? Тож сиділкою стала я. Кронпринц не приходив до тями кілька днів, і в перервах між навчанням, прибиранням та «процедурами» я старалася доглядати його.

Самій мені було важко, тому частину клопоту взяв на себе Енді — напував його настоянками, обтирав, стежив, аби той хоча б ковтав. Я ж змінювала пов’язки, перевіряла жар і дивилася, чи не відкрилася рана знову.

Невдовзі Даміан, який, за його ж словами, нічого не забуває, згадав, що колись видав імператорській сім’ї додатковий камінь телепортації — «про всяк випадок». Щоправда, аристократам він ніколи особливо не довіряв, тому перенесення вело не до самої Вежі, а лише в її околиці.

— Вам дуже пощастило, Ваша Високосте, що я була поруч, — бурмотіла я, обробляючи глибоку рану, яка вже почала потроху затягуватися. — Інакше так би й померли там. А ми б іще й крайніми лишилися.

Я завмерла лише на мить, уже закінчивши перев’язку.

«Ми?»

Невідомо, коли саме Вежа перестала бути для мене просто місцем ув’язнення. Коли її коридори стали звичними, обличчя — знайомими, а чужі клопоти — чомусь і моїми теж. Та слово вже зірвалося з язика так легко, ніби завжди там і було.

— Як справи?

До кімнати зайшов Даміан і поволі опустився на стілець трохи віддалік від нас.

— Живий, — зітхнула я, — але не прокидається.

— Ні, у тебе як справи, — Даміан постукав себе по сонячному сплетінню й кивнув на мене.

Коли ми перейшли половину наповнення ядра, воно почало опиратися сильніше. Через це «процедури» стали настільки нестерпними, що після них я ледве могла дихати. Та щойно рука мага відривалася від моїх ребер — біль ущухав.

— Не знаю. Мені не боляче, — рефлекторно я поклала долоню ядро. — Принаймні зараз.

— Тц, у столиці вже всі з розуму сходять, а цей тут спить, — голос мага звучав на диво роздратовано.

Даміан простягнув мені свіжий випуск газети. Чутки про моє зникнення вже відійшли на другий план — тепер усі говорили про зникнення Люциана. А принцеса тим часом влаштовувала черговий бал на свою честь. Я тихо видихнула й повернула газету назад.

— А з церкви можемо когось покликати? — обережно озвалася я. — Храмові цілителі ж мали б поставити його на ноги.

Магією зцілення володіли майже всі — якщо був хоча б мінімальний хист. Але цього вистачало хіба що на подряпини й садна. Для серйозних ран потрібна була сила, якою володіли лише жерці.

— На жаль, — Даміан потер перенісся, — це спричинить надто багато проблем.

— Бо вони підпорядковуються імператору?

Маг лише кивнув і підвівся.

— Ти теж відпочивай як слід. Тобі потрібні сили.

— Хто б казав.

Я глянула на втомленого Даміана, але той лише відмахнувся й пішов геть. Наступного ранку кронпринц отямився. Спершу він погрожував Енді розправою — аж поки не побачив мене з судном у руках. Я саме йшла обтирати його.

— Леді Віанно?..

— Без реверансів, кронпринце, — видихнула я, ставлячи судно на стіл. — Ви розумієте, де перебуваєте?

Він повільно оглянув мене, тоді кімнату, після чого перевів погляд у вікно — на суцільну стіну лісу.

— Добре, — я присіла на край ліжка, — що останнє ви пам’ятаєте?

— Я їхав до столиці. На екіпаж напали. Згадав про камінь телепортації — розбив його. І все.

«Вау. Як на доповіді перед головним».

— Я в Арканній Вежі?.. — тихо промовив він, прикриваючи обличчя долонею. — А ви тоді що тут робите, леді? 

— Просто Віанна, — я кивнула  Енді і той побіг геть кликати Даміана. — Скоро прийде очільник і все дізнаєтесь, ось змінний одяг. 

Я поклала йому обережно складену сорочку та штани одного з магів та хотіла вийти, коли він схопив мене за зап’ясток. 

— Хто ви така, Віанно? 

— Ваша рятівниця, з якою ви поводитесь не надто ввічливо, Ваша Високосте.

Його пальці на мить стиснулися сильніше, але потім він повільно послабив хватку.

— Ви не схожі на мага, — хрипко промовив він, не відводячи від мене погляду.

— А ви не схожі на людину, яка щойно ледь не померла, — сухо відповіла я.

На його губах майнула тінь усмішки. 

— Тоді ми обидва розчаровуємо одне одного.

Я обережно висмикнула руку.

— Ви втратили багато крові. Не робіть різких рухів, якщо не хочете знову впасти.

— Я вже впав, — тихіше додав він, відкидаючись на подушки. — Питання лише в тому — куди саме.

Я нічого не відповіла. Кілька секунд у кімнаті стояла тиша.

— Це Вежа, — зрештою сказав він сам. — І ви тут, явно, не просто в гостях.

Я зупинилася біля дверей.

— Скоро прийде Даміан. Задасте всі свої питання йому.

Одразу як я вийшла з кімнати кронпринца, за мною зайшов Даміан навіть не поглянувши. Я вже не дивувалась, він був таким завжди і зі всіма. 

За кілька днів 

Вежа від імені кронпринца надіслала листа з поясненням: він залишається тут через справу незаконної торгівлі каменями манни. Це було його рішення — у такому стані він не хотів повертатися й ризикувати, що його «доб’ють» ті, хто стояв за нападом. Сидячи на кухні на низьких табуретах із картоплею в руках, я спостерігала, як Люциан перетворює її на крихітні, майже ідеальні кубики.

— Якщо ви так само керуватимете імперією, як чистите овочі, нам усім кінець.

— А ви, Віанно, бачу, занадто добре це вмієте як для аристократки.

Ми обмінялися холодними поглядами й продовжили чистити картоплю — кожен по-своєму. У Вежі були прості правила: кожен мав приносити користь. І поки більшість магів насичували камені манни або варили настоянки, уся брудна робота діставалася нам.

Статус за межами Вежі тут нічого не важив.

— Ви досі не відповіли, що робите у Вежі, — спитав Люциан, витираючи лоб рукавом.