Арканна вежа

Всю ніч я вивчала цей записник навіженого. Усередині були схеми ядра, дати, короткі «результати» й описи дослідів, від яких нудило не гірше, ніж після телепортації. Автор намагався зрозуміти, чи можна перенести ману з одного ядра в інше. Спершу це були дрібні тварини, потім більші, але майже всі спроби закінчувалися однаково: ядро не витримувало чужорідної сили, тіло починало відторгнення, а носій гинув або втрачав будь-які ознаки розумної реакції.

— Обнадійливо, — пробурмотіла я, лежачи на незручному скрипучому ліжку.

Далі записи ставали точнішими. Різкий перенос майже завжди вбивав, зате поступове вливання давало шанс. Нова мана мала вводитися малими порціями, шар за шаром, доки не починала закріплюватися в ядрі й витісняти стару.

Останні сторінки були найстрашнішими: щоб урятувати носія, його ядро треба було ламати й переписувати майже силоміць. У записнику не раз згадувалися гарячка, втрата пам’яті, агресія, руйнування ядра й біль, який автор сухо називав «очікуваною реакцією».

Пів ночі я просто дивилася в стелю, намагаючись вгамувати страх. Кілька місяців я, немов вигравши в лотерею, жила під крилом маркіза, під повним захистом від усього. А тепер мала пройти через усе описане в цьому клятому записнику якогось навіженого.

— А де гарантія, що це спрацює? — запитала я в порожнечу. — Тут немає жодної згадки про вдалий експеримент на людині…

З цими думками я повільно поринула в сон, згадуючи Анну, Ізель та… Кассіана.

Наступні кілька місяців минали в болі та навчанні.

Спершу я не могла втримати навіть найпростіший потік мани: він дряпав ядро зсередини так, що мене нудило від кожної спроби. Потім з’явилися перші успіхи. Я навчилася розділяти два відчуття — тяжку й непіддатливу первинну ману, й сучасну. 

Це не робило процедури легшими, але давало бодай якусь надію, що я не просто терплю біль заради болю. З часом я перестала кричати. Чи то звикла, чи просто змирилася зі своєю долею в цьому світі.

Перший час я думала, що Даміану байдуже. Він сидів із заплющеними очима, рахував пульсації мани й говорив тільки тоді, коли треба було наказати мені дихати рівніше. Але одного разу, коли я захлинулася криком і перестала відповідати, він різко обірвав процедуру так швидко, ніби сам злякався того, що робить.

Після того іноді розв’язував мені одну руку й дозволяв стискати його пальці. Не з жалості, звісно. Принаймні він би так сказав. Але сліди моїх нігтів потім ще довго темніли на його шкірі.

Єдиною розрадою стали листи.

Анна писала часто, іноді по кілька разів на тиждень. Її почерк був трохи нервовим, із сильним натиском, а самі листи — емоційними й живими. Вона скаржилася, що без мене в маєтку стало тихо й нудно, обурювалася новими примхами кухарки, переказувала дрібні плітки прислуги й раз у раз нагадувала, щоб я нормально їла, тепло вдягалася й не дозволяла нікому у Вежі командувати собою.

«Вона думає, що я тут лікуюсь, хах...»

«Леді Віанно, — писала Анна, — маркіз сам не свій. Повертайтеся скоріше. Ми молимося за ваше одужання».

Ізель писала рідше, зате кожен її лист був охайним, трохи надто старанним і пахнув то фруктами, то квітковими парфумами. Вона розповідала про нові партії сидру, про те, як змінили етикетки, як барон спершу бурчав, а потім усе ж визнав, що продажі зросли. Кілька разів вкладала в конверт маленькі засушені пелюстки.

А от листи від Кассіана були зовсім іншими.

Він писав коротко, стримано й майже завжди по суті. Спершу питав лише про самопочуття, умови у Вежі й потреби, які могли виникнути. Повідомляв, що в маєтку все спокійно, що Анна знову сперечалася з кравчинею, що садівник просив дозволу пересадити кущі біля західної галереї. Іноді вкладав чеки, іноді просто писав: «Якщо вам щось потрібно — повідомте». 

Я перечитувала його листи найдовше.

У них не було нічого зайвого, жодного теплого слова, яке можна було б потай привласнити собі, жодного необережного натяку. Але саме тому я щоразу вдивлялася в них, ніби між рядків могло ховатися щось інше. Іноді мені здавалося, що ховається. Наприклад, коли він раптом згадував, що наказав передати мені теплішу накидку, бо у Вежі, напевно, холодно. Або коли сухо дописував, що магічні ліхтарі біля моєї кімнати в маєтку щовечора все одно запалюють, хоч я й далеко. Після таких рядків серце боляче стискалося, і я не знала, чи маю право шукати в них більше, ніж там є.

Відповідала я їм усім по-різному.

Анні — швидко, емоційно й часом із дрібними замальовками на полях, аби хоч трохи розвеселити її.

 Ізель — довшими листами, з порадами й похвалою, бо знала, як сильно для неї важлива підтримка.

 А Кассіану… обережно. Кожне слово в листах до нього я вивіряла довше, ніж будь-яке нове заклинання. Хотілося написати щось щире, але в результаті виходило майже так само стримано, як і в нього. І від цього ставало ще гірше.

Так між болем, навчанням, пилом на полицях і чужими книгами моє життя у Вежі обросло дивною звичкою чекати нових листів. І хоч я переконувала себе, що чекаю звісток від усіх, варто було принести конверт із впізнаваним почерком маркіза — і весь день одразу ставав іншим.

Щоранку мене вчили заново відчувати ману, пропускати її крізь себе й не дозволяти їй зіштовхуватися з тією древньою силою, що досі жила в ядрі.

Вдень змушували вчити заклинання — прості та правильні до нудоти. А у вільні години я або лежала без сил, або допомагала розгрібати безлад у Вежі, бо майже всі маги тут виявилися рідкісними засранцями. 

Книги валялися просто на підлозі, сувої припадали пилом, чашки з недопитим чаєм могли стояти на підвіконнях тижнями, а про те, що брудний одяг інколи слід прати, більшість із них, здається, навіть не замислювалася. Тож дуже скоро мені без жодних урочистих оголошень дісталася роль ще й тимчасової прислуги.

— Дратує, — бурчала я, складаючи розкидані книжки.

Ще одна з них упала згори, і я злісно поглянула на Енді, який копирсався на драбині в пошуках потрібної літератури.