Арканна вежа

Його обличчя й далі не виказувало жодних емоцій. Ми піднялися нагору, минули кімнату з книгами, де вже не було хлопчини, й зайшли до просторого кабінету. Він, як і все тут, був завалений книгами. Даміан недбало змахнув кілька томів із диванчика й коротко кивнув, мовляв, сідай.

Моє тіло все ще ломило після пережитого, тому я без зайвих церемоній впала на диван, підтягнувши ноги.

— Віанна, тут, у Вежі, ти — людина, — почав Даміан спокійно. — Не аристократка, не героїня. Людина.

— Що ви маєте на увазі?

Він знову зітхнув і надягнув прямокутні окуляри, які на диво добре йому пасували.

— Кассіан надіслав нам листа. Де описав усе… абсолютно все.

— Маркіз?..

Даміан не відповів.

Він повільно перебирав книги на столі, шукаючи потрібну. Його рухи були рівними, вивіреними, ніби кожен із них мав значення. Я напівлежала на дивані, намагаючись відійти від пережитого й водночас згадати слова, які сказав мені Теон, але щоразу ловила лише обривки.

— Ви знаєте, що ваше ядро конфліктує із сучасною маною?

Я повільно перевела погляд на Даміана. Він навіть не подивився на мене — сказав це так буденно, ніби мова йшла про погоду. На моє німе питання він підвівся й підійшов ближче. Ледь нахилившись, приклав руку до мого сонячного сплетіння.

Я хотіла відсахнутися, але різкий, пронизливий біль змусив мене вхопитися за його зап’ястя, зриваючись на хрипкий подих. Він одразу відсмикнув руку, наче обпікся, і злегка помахав нею, намагаючись остудити. Біль так само раптово зник. Я лише втиснулася в спинку дивана, не відводячи від нього настороженого погляду.

— Як я і думав, — спокійно мовив він, відступивши на крок. — Ваше ядро все ще містить древню ману.

— Древню?

— Тобі тричі повторити? — він глянув на мене зневажливо.

— Ну якби ви пояснювали, а не просто кидали словами, то, можливо, я б і з першого разу зрозуміла.

Даміан кілька секунд мовчав, дивлячись на мене поверх окулярів, ніби вирішував, чи варто взагалі щось пояснювати.

— Сучасна мана, — нарешті промовив він, — це… стабільна система. Вона слухняна й передбачувана. Її можна накопичувати, передавати, контролювати.

Він злегка нахилив голову.

— Ваша — ні.

Я нахмурилась.

— І що це означає?

— Це означає, що вона не повинна існувати.

В кімнаті стало якось тихіше.

— Древня мана, — продовжив він, — не підкорюється правилам. Вона не накопичується — вона з’являється. Не передається — вона прив’язується. Не контролюється — вона… живе.

Його погляд на мить затримався на мені.

— Колись через неї знищували цілі міста. І саме тому її більше не існує.

— Але… — я повільно сіла рівніше, — ви щойно сказали, що вона в мені.

— Саме так.

Він зробив паузу, ніби даючи мені час усвідомити.

— І вона конфліктує з тією маною, якою користуються всі навколо. Твоє тіло намагається їх поєднати. Не може. І поступово руйнується.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— То я… помираю?

Даміан знизав плечима.

— Поки що — ні.

Це прозвучало гірше, ніж якби він сказав «так».

— Але якщо нічого не змінити — це лише питання часу.

Я стиснула край дивана, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— І що з цим робити?

Даміан повільно зняв окуляри, витер їх краєм рукава і знову подивився на мене.

— Для початку — зрозуміти звідки вона в тобі. 

Я втупилась на нього переварюючи сказану інформацію. За словами цього… жука, я знову вишу на волосинці від смерті, а він на це так буденно реагує. 

— Хіба це не мана яку я використовувала триста років тому? 

Даміан повернув окуляри на обличчя та ледь помітно підняв кутики губ. 

— Ви серйозно вважаєте, що щось настільки швидко змінюється?  

Я насупилась.

— Триста років — це не «швидко».

— Для людей — ні, — спокійно відповів він. — Для  мани — мить. 

Даміан поправив окуляри й ледь помітно всміхнувся.

— Ви й справді не розумієте, що зробили тоді?

Я завмерла. Перед очима на мить майнув спалах — світло, крики, щось, що виривалося із артефакта знищуючи монстрів.

— Я… використала артефакт, — повільно сказала я. — Інакше ми б не вижили.

— Саме так, — кивнув він. — Ви не просто скористалися ним. Ви пропустили його силу крізь себе.

Я відчула, як всередині знову стало холодно.

— І що з того?

— Те, що той артефакт не був створений для людей.

Він зробив крок ближче.

— Його мана не древня у звичному сенсі. Вона… первинна. Старша за будь-яку систему, яку ми зараз називаємо магією.

Я мовчала.

— Коли ви активували його, — продовжив Даміан, — частина цієї сили не зникла з його руйнацією. Вона закріпилася у вас. У вашому ядрі.

— Це неможливо, — тихо сказала я.

— Це відбувається прямо зараз, — сухо відповів він. — Ваше ядро намагається працювати з сучасною маною, але всередині нього — щось інше.

Я стиснула пальці.

— І тому мені було так… боляче?

— І тому вам ставатиме гірше, — уточнив він.

Він на мить замовк, уважно дивлячись на мене.

— І якщо нічого не зробити… самі маєте розуміти.

Я відвела погляд. Картини минулого накладалися одна на одну — той бій, світло, відчуття сили, яке тоді здавалося єдиним шансом.

— Я не мала вибору, — тихо сказала я.

— Я це розумію, — спокійно відповів Даміан. — Але наслідки нікуди не зникли.

Він знову поправив окуляри.

— І саме тому мене цікавить інше.

Я підняла на нього очі.

— Як вам вдалося вижити після цього.

Я розповіла йому про війну. Про те, як імперія програвала, не витримуючи тиску монстрів, яким було байдуже на будь-які атаки чи магію. Як я знайшла артефакт із легенд і взяла на себе обов’язок використати його. Як мене утримувала при житті свята Аннет, не даючи померти. Розповіла і про договір, зашитий у мені, і про магічний анабіоз.