Арканна вежа

Вдягнувшись зручніше, я поглянула на годинник, стрілки якого вже показували полудень.

— Пора, — видихнула я.

Треба було повідомити маркіза, що я вирушаю до Вежі й невідомо, коли саме повернуся сьогодні. Але, як виявилося, його не було вдома.

Останнім часом Кассіан уникав мене. Він, як і завжди, залишався ввічливим і стриманим, але відповідав дедалі одноманітніше — лише по суті. У мене було пояснення такій поведінці. Зрештою, я як сніг на голову поставила йому надто неочікуване запитання, і йому довелося відповідати. Мені й досі було соромно за це.

Маркіз був мені цікавий, але я не хотіла змушувати його зближуватись з тією, що лише намагається бути йому рівнею.

— Взагалі-то ми обоє люди, а значить — рівні! — неочікувано для самої себе вигукнула я, стоячи навпроти дверей зачиненого кабінету.

Охоронці перезирнулися й ніяково відкашлялися. Я ж, палаючи щоками, попрямувала назад до своєї кімнати.

— Ну що ж… — я покрутила в руках камінь телепортації, уже відчуваючи, як мене нудитиме.

Видихнувши, я замахнулася, щоб розбити його. На мить завмерла… і замість цього обережно поклала камінь на підлогу. Щойно я підняла ногу, у дверях з’явилася Емілія. Вона застигла на місці, шоковано дивлячись на мене. Я лише криво всміхнулася — і щосили вдарила підбором.

У ту ж мить мене огорнули різнокольорові потоки магії. Вони закрутилися навколо, мов вихор, перекриваючи все довкола. Простір поплив, підлога зникла з-під ніг.

Мить — і все обірвалося. Я вже стояла у величезній залі, заваленій книгами, магічними сувоями та левітуючими печатками.

Як я і очікувала — нудило мене страшенно. Оглянувшись, я помітила якусь посудину, схожу на відро. Час ішов на секунди, тож, витрусивши з нього купу дрібних камінців, я без зайвих докорів сумління «позичила» його до поліпшення свого стану.

— Що ви робите?! — обурено закричав хтось згори.

Ледве підвівши очі, я побачила хлопчика, що стояв на довжелезній драбині біля нескінченних книжкових стелажів. На ньому були вкорочені блакитні штани, чоботи з вільними халявами, сорочка й мантія поверх неї. Виглядав він страшенно сердитим, і це було напрочуд добре видно по його миловидному обличчю.

Хлопчик здійняв руку, і, підхоплений потоком вітру, зісковзнув до мене вниз, ніби з гірки, після чого відразу вихопив відро. Зазирнувши всередину, він скривився й поніс його геть на витягнутих руках.

— Ну вибачте, — мовила я, підводячись із підлоги й обтрушуючи коліна.

Хлопчик зупинився, тримаючи відро якомога далі від себе, ніби воно от-от мало вкусити його за руку.

— Це було сховище для мана-камінців, — обурено заявив він. — А не… не це.

Я втомлено видихнула.

— У мене не було часу шукати щось більш підходяще.

— То можна було хоча б спитати! — він різко озирнувся, ніби шукав, куди подіти відро. — Ви завжди так поводитеся, коли приходите в гості?

Я мимоволі всміхнулася.

— Ні. Лише коли мене вивертає після телепортації.

Хлопчик на мить змовк. Його сердитий вираз трохи похитнувся, але лише трохи.

— Це не привід чіпати чужі речі, — буркнув він уже тихіше.

— Гаразд, — кивнула я. — Наступного разу блюватиму на підлогу.

Він витріщився на мене з таким жахом, що я ледь стримала сміх.

— Не смійте! Хто ви взагалі така? — обурено пискнув він усе тим же противним голосом.

На вигляд малому було не більше десяти років, але манера говорити в нього була радше підліткова, ніж дитяча.

— Ах, точно, — я почала ритися у внутрішніх кишенях накидки. — Ось!

Я простягнула хлопчині лист від очільника, який завчасно взяла із собою як доказ того, що не вдерлася сюди без запрошення.

«Хоча це й неможливо, якщо не маєш каменя телепортації від Вежі».

— А, ви, — байдуже мовив він, виливаючи вміст відра в якусь дивну… чорну діру. — Очільник сам підійде. Чекайте.

— Тут навіть сісти ніде. Де мені чекати? — схрестила я руки на грудях, спостерігаючи за метушливим хлопчиком.

— Та що ж це таке! — він підбіг до випадкової купи книг і почав розгрібати її, ніби щось шукав. — Спочатку псуєте мана-відерце, потім не можете знайти, де сісти. Це жахливо!

Його голос уже лунав із глибин книжкової купи, і я ледве стримувала сміх, дивлячись на маленькі ноги, що стирчали назовні.

— Знайшов! — почувся зойк, і кілька книг упали на підлогу. — Витягни мене!

— А чарівне слово?

Він мовчав, але в ту ж мить усі книги розлетілися в боки, наче від вибуху. В епіцентрі сидів розпатланий і знову сердитий хлопчик, витираючи обличчя від пилу.

— Дратуєте, — буркнув він, підводячись, і кинув на підлогу якийсь камінчик.

Я вже хотіла нахилитися до нього, але хлопчина грубо смикнув мене назад за капюшон накидки. Я ледь не обурилася, та саме в цей момент камінчик почав роздуватися, наче куля. Він повільно деформувався, змінюючи форму, аж поки не перетворився на табуретку.

— Можна було просто дозволити мені сісти на книги, — мовила я.

Хлопчик поглянув на мене, як на дикунку, й повернувся до своїх справ — почав знову перебирати й скидати з полиць випадкові книги на підлогу.

— Що ти шукаєш? — запитала я, присідаючи на низенький табурет.

— Нічого, — буркнув він, явно не бажаючи продовжувати розмову.

Піднявши одну з книг, я не змогла прочитати назву. Літери були мені знайомі, але вловити сенс я не могла. Те саме сталося з усіма книгами, які я встигла переглянути.

— Ви не зможете їх прочитати, у вас немає дозволу! — викрикнув мені хлопчик і, вхопивши якусь книгу, весело з’їхав униз уже з драбини.

— У цій імперії на все потрібен дозвіл? — буркнула я, відкладаючи книгу.

— Не в імперії, а в Арканній Вежі.

За спиною пролунав чоловічий голос.

Обернувшись, я побачила чоловіка, який виглядав лише трохи старшим за мене. Глибокий погляд, що відливав синім, довге чорне волосся, заплетене в низький хвіст, і гострі риси обличчя.