Моя леді.

Від самого прийому в імператорському палаці мій маєток завалювали листами з пропозиціями заручин. Найгіршим був лист від самого кронпринца, причому адресований мені як «покровителю» Віанни. Така реакція суспільства була очікуваною, я готувався до цього… але щоб кронпринц, який зайвий раз носа не висовує з палацу…

Стоячи перед каміном, роздратований цією навалою, я повільно рвав на шматки лист спадкоємця престолу. Сама думка про те, що Віанна буде посміхатися в чужих руках, гнівила мене.

Саме на руку було те, що ми мали їхати в літній маєток — подалі від імператорської родини. Я вважав, що нею зацікавиться лише принцеса, побачивши шанс піднятися в очах знаті, та вона на диво притихла. Чи то за наказом, чи з інших причин — мене це не хвилювало.

Я вийшов пройтися напівпорожнім маєтком і раптом натрапив на Віанну, яка від чогось втікала, тримаючи елегантні туфельки в одній руці. Вже хотів звернутися до неї, але вона раптом затулила мені рота долонею. Її шкіра, як і завжди, пахла п’янкою магнолією.

Вона довго не хотіла зізнаватися, що сталося, але коли нарешті заговорила, ми опинилися занадто близько. Я відчував її тепле дихання.

І раптом мене накрило.

Мені нестерпно захотілося впитися у її вуста — просто щоб вона була моєю. Щоб ніхто більше не дивився на неї так, як дивляться тепер. Щоб ніхто не смів навіть подумати про це. Та я вчасно помітив її погляд.

Наляканий.

Вона дивилася на мене, мов пташка, яку затиснули в руках. Я сказав щось… безглузде. І вона різко відсторонилася.

— У перервах між битвами я не мала змоги знайти того, з ким цілуватися. Знайду в цьому житті вже!

«Кого ти знайдеш, Віанно? Я тут».

Ця думка обпекла зсередини, але так і не зірвалася з губ.

Вона зникла за поворотом, навіть не озирнувшись. Тікала від мене, як від хижака.

А чи не є я ним насправді?

Я не спав усю ніч. Думав, як маю вибачитися перед нею вранці, але перед очима знову й знову поставало її налякане обличчя.

«Вона справді боїться мене?»

Це було найгірше. Леді, яку я понад усе хотів захистити… боїться мене.

Я намагався відігнати ці думки, обіцяючи собі, що все виправлю. Що поясню. Потрібно лише дочекатися ранку.

Але вранці я занедужав.

Безсоння й напруга виснажили мене. Я буквально увірвався в карету до Віанни, сповнений наміру поговорити… але свідомість підвела. Я лише зрідка розплющував очі, бачив її — і знову провалювався в темряву.

Коли ми зупинилися на нічліг, вона торкнулася мого чола. Її рука була такою прохолодною… і ніжною.

На ранок я побачив, як вона легко розмовляє з лицарями — і заревнував. Поруч із ними вона не напружувалася. Не боялася. Сміялася.

Хоча вони не знали про неї й половини того, що знав я.

Згодом вона поділилася враженнями від їхніх пояснень — і знецінила їх кількома простими словами, базовою магічною формулою. Я навіть посміхнувся. Але саме в ту мить усвідомив дещо інше.

Вона була вільною. А я — спадковим аристократом, який усе життя плутав обов’язок із правом бажати.
Що я взагалі міг їй дати, окрім нового ланцюга?

Коли ми прибули до літнього маєтку, вона одразу попросила внести зміни до своєї спальні, і я не заперечував.

За обідом я розповів Віанні про листи, навіть про ті, що спалив… окрім листа кронпринца. Я не наважився про нього згадати, боячись, що вона захоче дізнатися більше, зацікавиться, почне розглядати це як можливість і, зрештою, захоче стати імператрицею.

Я не міг цього допустити.

Віанна жартома зацікавилася заручинами, і я побачив у цьому шанс. Проте вона одразу відкинула мою зустрічну пропозицію, просто відмахнувшись. Я зробив вигляд, що все гаразд.

Вона запитала про Арканну Вежу, і я збрехав. Не хотів надсилати прохання, бо знав: якщо Вежа покличе її, вона піде.
І найгірше — матиме на це повне право

Через кілька годин роздумів мене знову потягнуло до неї. Я зайшов без дозволу й побачив, як вона перебирає листи: частина була відкладена, частина лежала просто на підлозі — усі надруковані.

«Вона цінує старання. Навіть такі дрібні як написані вручну листи».

Ця думка змусила мене всміхнутися. Сонце грало в її глибоких карих очах — я міг би дивитися в них вічно.

Вона роздумувала над пропозиціями чаювань і співпраці, і я знову побачив у цьому шанс показати свою значущість для неї. Згадав про окремий рахунок… але вона відреагувала зовсім не так, як я очікував.

Не стримавшись, я різко наблизився й обхопив її обличчя руками, змушуючи дивитися на мене.

Цього разу вона не виглядала наляканою — лише здивованою.

І цього виявилося достатньо.

Мої переживання зникли після її слів про те, що вона просто неправильно зрозуміла мій намір.

Через кілька днів Віанна поїхала до барона Рошара. Я не переймався, адже він — мій давній знайомий. Щойно вона виїхала, я відправив магічним посланням прохання від імені Монтеро до Арканної Вежі. Описав усе максимально детально, сподіваючись, що вони відмовлять. Уся наша історія виглядала як записки навіженого. Нехай думають, що я з’їхав із глузду — мені байдуже.

Але вони відповіли майже одразу: надіслали два окремі листи й один камінь телепортації. Я розлютився, розбив вазу, розкидав папери — вони заборонили мені супроводжувати мою леді.

«Мою?»

Думка була солодкою. І ганебною.

Увечері Віанна не повернулася, і серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Я довіряв дому Рошар, але не знав, чи не сталося з нею чогось дорогою.

«Чи це справді її дім?..»

Я поглянув на камінь телепортації, який крутив у руках.

У стайні я взяв найшвидшого скакуна й осідлав його, не чекаючи конюха. Домчав до маєтку барона менш ніж за півтори години; кінь ледве тримався на ногах біля напувальні. Дорогою я зустрів лицаря, який коротко пояснив ситуацію. Біля входу я почув ізсередини дзвінкий жіночий сміх — і відразу стало спокійніше. Вона в порядку, просто п’яна. Усе, як і казав лицар.