«Чаювання»

Перед чаюванням ми з Анною вирішили з’їздити до найближчого містечка, щоб підшукати подарунок для Ізель. Кассіан попередив: одягнутися слід стримано, аби не привертати зайвої уваги.

Спочатку Анна притягла, на її думку, «скромну» сукню коричневого кольору. Проте кількість оборок, пишний низ і об’ємні рукави точно не робили її непомітною. Поки ми сперечалися, Емілія принесла просту бавовняну сукню кремового кольору з довгими рукавами. Анна, відчувши конкуренцію, наполягла на зеленому шкіряному корсеті поверх. Взувши зручні туфлі без підборів і прихопивши кошик для покупок, я нарешті була готова.

Дістатися до міста вирішили попутним возом. Старий чоловік за пару мідяків дозволив нам сісти, не привертаючи уваги перехожих.

— Тут тхне, — пробурчала Анна, затиснувши носа.

— Анно! Це нечемно, — осікла я її, але, принюхавшись, підняла край лляної тканини. Пискнувши від несподіванки, я миттю опустила її назад.

Під тканиною лежали сирі шкури свійських тварин, які й видавали той специфічний запах.

— Що там? — поцікавилася дівчина.

— Шкури. Схоже, ми підсіли до торговця сировиною.

Діставшись в’їзду до міста, ми зістрибнули з возу й попрощалися з чоловіком.

— І чому ми не могли просто замовити екіпаж? — обурено бурмотіла Анна, обтрушуючи сукню.

— Бо це довго. Замов, почекай, доїдь…

Я махнула рукою, і ми попрямували симпатичними вуличками шукати щось підходяще для Ізель.

Місто виглядало охайним. Головна дорога, вистелена бруківкою, і кам’яні фасади будинків справляли приємне враження. Уздовж вулиці тягнулися намети з товаром: шкіряні вироби, прикраси, спеції та одяг. Усе в одному місці — і від місцевих майстрів, і від приїжджих купців.

Ми якраз проходили повз велику круглу площу. Біля бронзового пам’ятника невідомій святій стояв худорлявий старий і кричав на всю вулицю про провидіння та свій «дар».

— Леді, — прошепотіла Анна, тулячись ближче, — давайте обійдемо, він навіжений.

Я співчутливо глянула на дідугана із засмальцьованою бородою та впалими очима, як раптом він вказав на мене пальцем і заверещав:

— Тобі тут не місце, кляте дівчисько, яке вже мало б перетворитися на попіл!

Я завмерла як вкопана.

— Що дивишся?! Згинь! Зги-и-инь!!!

Він почав кричати так люто, що слина гидко розліталася довкола. Очі старого налилися кров’ю, а я лише налякано дивилася на нього.

— Леді! Ходімо звідси, не слухайте його…

Анна вхопила мене під руку й потягла геть. Навздогін долетів його божевільний сміх, востаннє обернувшись, я почула:

— Або ти приймеш нове, або розчинишся в старому!

До нього вже підбігли місцеві лицарі, а я стояла, не чуючи галасу навколо. Анна щось кричала й смикала мене за одяг, але я лише дивилася в бік статуї, не спроможна повірити в почуте.

«Що, чорт забирай, означає “або приймеш нове, або розчинишся в старому”?»

Раптом в обличчя бризнула холодна вода. Струснувши головою, я налякано витріщилася на Анну — та тримала вже порожню склянку.

Трохи згодом, сидячи в затишному кафе, я намагалася прийти до тями. Можливо, це була лише випадковість чи нісенітниця навіженого, але таких «збігів» ставало забагато. Випивши кілька молочних коктейлів із додаванням місцевого рому — що виявилося несподівано смачно, — я нарешті змогла видихнути.

Зараз у мене все одно не було ні сил, ні можливості розбиратися в його словах чи допитувати старого. Тому, відпустивши ситуацію й запевнивши Анну, що просто злякалася раптового крику, я підвелася. Ми попрямували далі, щоб нарешті знайти подарунок для Ізель.

В одній лавці мою увагу привернули різноманітні браслети, підвіски та брошки. Переважно вони були виконані з бронзи з додаванням дорогоцінних каменів, але такого розміру, що прикраси не здавалися зухвалими.

— Думаю, ось це, — я крутила в руках підвіску у формі лисиці, в якої замість очей виблискували два крихітні сапфіри.

— М-м, а чи не занадто скромно? — служниця глянула на прикрасу, оцінюючи її на око.

— Ні, Анно, — похитала я головою. — Ізель — дочка барона. Не хочу, щоб вона почувалася ніяково через мій подарунок або, тим паче, зобов’язаною.

Здається, дівчину осяяло розуміння моєї логіки.

— А ще лисиця — символ дому Рошар!

— Твоя правда. А Ізель — справжня блакитноока лисиця. Їй пасуватиме, — всміхнулася я. — Повертаємося?

Кілька днів потому.

Дорога до садиби пролягала крізь нескінченні, ідеально рівні ряди фруктових дерев. Гілки яблунь і груш так густо перепліталися, що утворювали живі зелені тунелі, крізь які сонячне світло падало на землю золотими плямами. У повітрі стояв солодкий, тягучий аромат, схожий на мед. Більшість дерев уже вкривалися плодами, а пізні сорти ще цвіли, прикрашаючи пишні крони білими пелюстками.

Нарешті відкрився вид на саму резиденцію. Це був витончений двоповерховий будинок із кремового каменю, що так природно вписувався в сади, ніби завжди був їхньою частиною. Його стіни майже повністю вкривали плетисті троянди та жасмин, що сягали самих балконів.

На просторій терасі, обнесеній низькими перилами, я помітила плетені меблі й невеликий столик, уже сервірований до чаю.

Біля під’їзду мене вже чекала Ізель, одягнена в просту, але вишукану зелену сукню, що так пасувала до її рудого волосся.

— Ізель, рада зустрічі, — невимушено прощебетала я, виходячи з карети.

— Маркізо, — Ізель підбігла й присіла в реверансі, — я невимовно рада вас бачити. Прошу, почувайтеся як удома.

Дівчина була надто ввічливою й помітно нервувала. Вона раз у раз поправляла неіснуючі складки на сукні й, здавалося, ледь стримувала хвилювання.

— У вашої родини чудові угіддя, люба.

Від цих слів Ізель аж засяяла й ледь не відкрила рота від захвату. Її темно-руде волосся так яскраво виблискувало на сонці, що мимоволі нагадувало західне небо.

«Недаремно в них на гербі лисиця», — всміхнулася про себе я.

Вона сама провела мене до місця чаювання. На столі красувалася фруктова нарізка, апетитні тістечка та яблучні пироги.