Переїзд (2)

Коли настав ранок, Анна ще довго мене будила. Я ніяк не могла розплющити очей у таку рань, але вибору не мала. Мене зібрали, я вдягла зручний одяг, схожий на тренувальний, але пошитий із значно кращих матеріалів, — і сіла в маномобіль. Анна їхала окремо, разом із супровідними слугами та лицарями.

«Вона цьому навіть рада».— пирхнула я, проводжаючи її поглядом, але вона цього навіть не помітила.

Чомусь ми не рушали. Я вже хотіла виглянути й спитати, у чому справа, але двері різко відчинилися, і до салону увірвався маркіз.

Завжди стриманий Кассіан виглядав сонним і розпатланим. Зім’ятий одяг, сорочка, нашвидкуруч заправлена в штани. Ледь зайшовши й привітавшись, він майже одразу заснув ніби не спав всю ніч.

Я не стала його будити чи питати, чому він їде зі мною, а просто дістала заготовлену книгу й узялася читати.

Шлях до маєтку пролягав через красиві поля, містечка й селища, де ми час від часу зупинялися, щоб поїсти й розім’ятися. До самого вечора маркіз так і не прокидався, лише іноді змінював положення тіла на сидінні.

«І чому досі не вигадали карет із ліжками?» — подумала я, перегортаючи сторінки книги.

Коли ми прибули до перевалочного пункту, Кассіан нарешті прокинувся. Виглядав він виснаженим і майже не говорив.

— Маркізе, — підсіла я ближче у фоє готелю, — вам зле?

Я приклала зворотний бік долоні до його чола — і мене обпік жар його шкіри. Маркіз гарячкував. Він узяв мою руку й притулив до щоки.

— Прохолодна… — промимрив він.

— Анно, з нами є лікар?

— Що? М-м, так, є. А що?.. — вона помітила розпашілого Кассіана, який усе ще тримав мене за руку, хоч уже й не притискав її до обличчя.

Анна зрозуміла все без слів і побігла до екіпажа кликати лікаря.

У кімнаті маркіза його оглянули. Нічого серйозного він не виявив, тож призначив лише спокій і відпочинок.

Кассіан поводився, мов примхлива дитина, і це разюче контрастувало з його звичним образом. Він відмовлявся приймати ліки й тримати на чолі мокру пов’язку, чим тільки ускладнював роботу слуг.

— Одужуйте, маркізе, — тихо промовила я й попрямувала до своєї спальні, щоб відпочити.

  Стоячи зранку біля маномобіля, я вирішила роздивитися його детальніше. Мене давно цікавило, що саме змушує цю машину рухатися. Саме тоді до мене підійшов лицар. Коротко стрижений блондин, він тримався рівно й статно, як і личило лицареві цього роду.

— Вам цікаво, як це працює? — запитав він так гучно, що я аж здригнулася.

— Ларрі, не лякай маркізу, — мовив Бертольд, підходячи ближче. — Ваша світлосте.

Він уклонився, а я кивнула.

— Насправді так. Як цей… маномобіль розуміє, куди їхати?

— Точно, — Бертольд ударив кулаком у долоню. — Ви ж з іншого королівства. Там такого не було?

Він відчинив невеликий задній відсік, і я побачила всередині великий синій камінь, що світився так, ніби в ньому ворушилася вода.

— Оце його серце, — сказав він. — Поки камінь повен мани, маномобіль може їхати.

Я нахилилася трохи ближче.

— Але ж сам по собі він не знає дороги?

— Не знає, — задоволено кивнув Бертольд. — Йому її вказують.

Ми обійшли маномобіль спереду. Там, під металевою кришкою, ховалися кілька менших каменів, кожен свого кольору.

— У цих записані шляхи, — пояснив він. — Не сама дорога, а радше пам’ять про неї. Якщо на шляху щось зміниться, маномобіль сповільниться або стане, але новий маршрут сам не прокладе.

Я ще раз подивилася на камені.

— Зручно.

— Ще й дуже дорого, — пирхнув Ларрі. — Особливо якщо вельможі хочуть, щоб їх не трусило на кожній ямі.

— Ларрі, — зітхнув Бертольд.

— Що? Це ж правда.

Я провела пальцями по теплому металу борту.

— Отже, один камінь дає силу, а інші пам’ятають шлях?

— Саме так, — кивнув Бертольд. — Без одного він не рушить. Без інших — рушить, але хіба що навмання… до першої перешкоди.

— І, леді, — почав Ларрі, — якщо вам потрібно терміново зупинитися — відчиніть двері. Маномобіль їде тільки тоді, коли вони зачинені.

— І від чого їй треба буде тікати?

Позаду лицарів пролунав сонний голос. Вони одразу випростались і вклонилися — до нас вийшов маркіз.

Після відпочинку Кассіан уже знову виглядав майже бездоганно. Лише легка хрипота в голосі й блідість видавали, що вчорашня гарячка не минула безслідно.

— Леді Віанно, — злегка кивнув мені Кассіан, — час вирушати.

Він відчинив металеві двері, запрошуючи мене сісти. Я зайшла першою, він — слідом і вмостився навпроти.

— Як ваше самопочуття? — поцікавилась я розглядаючи злегка втомлене обличчя маркіза.

— Все добре, — він лиш посміхнувся. 

Мені не хотілось розпитувати його чи дражнити за поведінку у гарячці, тому просто кивнула.

— Про що розмовляли? — поцікавився маркіз, зручніше влаштовуючись.

— Вони пояснювали мені принцип роботи цієї… штуковини.

— І як? Усе зрозуміли?

Я знизала плечима.

— Як на мене — забагато зайвого. Але більш доступно для тих, хто не володіє магією.

— Ви про що?

— Ну, дивіться, — я видихнула на скло, щоб воно запітніло, і почала малювати, — ось це — печатка. У неї закладають напрямок, швидкість і команди. Наприклад: «стій» — зупинка, «швидше» — прискорення. Вкладаєш потрібну кількість магії… — я на мить замовкла, — чого я зараз робити не збираюся, — і рушаєш.

Кассіан злегка поплескав у долоні.

— Розумно… як для мага, — він посміхнувся.

  Наступні два дні минули за однаковим сценарієм: ми зупинялися на ночівлю в готелях, а вдень їхали далі, роблячи лише короткі перепочинки. Здавалося, знесилені були вже всі, аж раптом перед нами відкрився краєвид на прекрасний маєток. Він височів на пагорбі, велично здіймаючись над полями.

— Ми майже прибули, леді, — виглянувши у вікно промовив стомлено Кассіан.

До маєтку вела широка дорога, обсаджена деревами, за якими відкривалися доглянуті газони, клумби й рівно підстрижені кущі. Сам маєток був зведений з білого каменю який аж виблискував на сонці. Стіни першого поверху поросли диким виноградом, а клумби були всіяні трояндами, зайвий раз нагадуючи, чий це маєток. Високі вікна, темний дах, оздоблені й гострі шпилі підкреслювали статус.