Переїзд (1)

На ранок моя голова гуділа від кількості шампанського в крові. Анна метушилася наді мною, здіймаючи забагато галасу, і від цього ставало лише гірше. Мені принесли якусь достобіса гірку настоянку й наказали випити, що я й зробила — а тоді повернула все назад природним шляхом.

Далі все пішло по новій: зміна постільного, умивання холодною водою та настоянка. До тями я прийшла лише ближче до обіду, хоча й виглядала жахливо.

Уперше поглянувши на себе в дзеркало, можна було подумати, що я все ж учора побилася. Заклеєне садно на лобі, подряпини на колінах і, за словами Анни, зіпсована сукня.

«Не певна, чи мені соромно… чи просто лінь переживати».

У вітальні сонце приємно освітлювало диванчик, на якому я розляглася, накрившись книгою.

— Леді, ваша газета.

Ліниво піднявши книгу й розплющивши очі, я взяла газету з рук Емілії — новенької служниці, яка часто допомагала мені у вихідні Анни.

Заголовки, як і очікувалося, були кричущі:
«Темна конячка дому Монтеро: хто вона?»
«Кронпринц виявив прихильність до леді Аверналь?»

Та інші в тому ж дусі. На першій сторінці красувалася наша з Кассіаном фотокартка. Я виглядала там непогано, тому відкрила наступну сторінку. Далі вже були самі замальовки з чуток, адже всередину нікого, крім аристократів, не пускали. Навіть, виявляється, сталося кілька сварок через приватних служниць графинь.

— Що-о?! — скрикнула я дивлячись на замальовку. — Я не дивилася так на кронпринца! Я взагалі на нього не так дивлюся!

— Леді, це було очікувано, — відізвалася Емілія. — Газетярам потрібна сенсація, а не новини про ввічливий танець аристократів.

Вона обережно підрізала троянди у вазі й повертала їх назад.

— Усе одно це так дивно…

Мої думки перервав стукіт у двері.

— Увійдіть! — відповіла я, відкушуючи печиво.

— Маркізо, добрий день, — голос Кассіана звучав особливо приємно після ранкового галасу. — Бачу, вам уже краще. Як новини?

Я завмерла, а потім одним різким рухом підскочила на ноги, втупившись у маркіза.

На його лобі також красувалася медична пов’язка, на обличчі й руках виднілося кілька подряпин. І це ще тільки те, що я бачила.

Поневолі я пирснула сміхом, прикриваючи рота рукою. Прислуга навколо воліла мовчати, але, здається, вони були здивовані нашим зовнішнім виглядом не менше за нас.

— Я не дивилася так на кронпринца! — повторила я, вказавши на замальовку в газеті.

— Але ж танцювали, так?

Я згадала, що так і не розповіла Кассіану про це, й трохи зніяковіла.

— Це так, але… — я помахала газетою над головою.

— Леді Віанно, навіть якби ви просто надто довго дивилися на Люциана, розглядаючи його брошку, тут би написали, що ви не зводили з нього очей увесь вечір.

Кассіан виглядав розслабленим і напрочуд бадьорим. Схоже, або пив менше, або був значно стійкіший до алкоголю.

— Плітки про інших читати цікавіше, — пирхнувши, я знову впала на диванчик, тримаючись за лоба.

— Вам уже сказали?

— Про що? — протягнула я.

— На цьому тижні ми перебираємося до основного маєтку, тож раджу проконтролювати, щоб нічого важливого не забули, адже повертатися сюди — кілька днів дороги.

— До маєтку… так, стоп. А це хіба не основний?

Я, навіть не підводячись, дивилася на маркіза, який досі стояв посеред вітальні у тренувальному одязі.

«Він навіть після вчорашнього пішов мечем розмахувати».

— Ні, це зимовий маєток. Він менший і ближчий до столиці, тому ми живемо тут від початку зими й до кінця весни.

Маркіз глянув на годинник, що висів на стіні, а тоді знову перевів погляд на мене.

— А поки що відпочивайте. Почнете завтра.

Я зі стогоном упала на диван, прикривши очі згином руки. До кінця дня я тільки спала й скиглила Анні про свою тяжку долю.

  Після прийому всі слуги в маєтку змінили до мене ставлення. Це мене дивувало. Раніше лише Анна була моєю помічницею, а тепер кілька дівчат постійно крутилися десь поруч, і це радше дратувало, ніж допомагало. Нарешті випровадивши їх так, щоб вони не подумали, ніби я їх ненавиджу, я повернулася до Анни:

— Що відбувається? Чому навколо мене всі в’ються, ніби раптом побачили в мені доньку імператора?

— Леді… — дівчина зніяковіла. — Рано-вранці нас зібрав дворецький і оголосив, що ви насправді маркіза Ліорану.

«Ах ось воно що. Ми ж приховували це до прийому, щоб не було зайвих чуток».

— Маркізо! — несподівано голосно вигукнула Анна й упала мені в ноги. — Пробачте мене, леді, за мою поблажливість до вас!

— Анно, що ти таке…

— Я поводилася негідно! Прошу, не звільняйте мене. Я єдина, хто годує мою сім’ю!

Анна тремтіла, не наважуючись підняти на мене очі. Моє серце защеміло від болю й образи. Я не була такою людиною. Анна це знала. Але розрив між простим людом і аристократами був і лишався величезним.

Тихо я присіла перед нею навпочіпки й ніжно поклала руку їй на спину, заспокійливо погладжуючи.

— Анно, ти була першою близькою мені людиною в цьому місці.

Вона підняла голову. Її щоки вже блищали від сліз.

— Ким би я не була, який би статус не мала, — пообіцяй мені бути поруч до кінця.

Я простягнула до неї руку, відкопиливши мізинець. Анна невпевнено всміхнулася, швидко витерла обличчя рукавом сукні й міцно обхопила мій палець своїм.

— Обіцяю, леді!

  Наступні дні минали в метушні. Купи коробок, валіз і ящиків були наповнені по вінця найрізноманітнішими речами. Слуги бігали коридорами, звіряючись зі списками. Мої покої це також не оминуло. Усі сукні обережно пакували в спеціальні тканинні чохли й складали у валізи, на яких красувалися невеликі камені мани, що на певний час робили їх легшими, поки діяла магія. Тож проблем із перенесенням речей не виникало. До цього залучали навіть дітей служниць, які народилися й виросли в маєтку, доручаючи їм дрібну роботу.

— З цим обережніше, — скомандувала Анна, вказуючи на скриньку з прикрасами. — Це фамільні коштовності.