Прийом на честь принцеси (5)

До кінця прийому я трималася вже майже на чистій впертості. Ноги боліли від танців, усмішка давно стала натягнутою, а в голові приємно шуміло від келихів шампанського, якими мене то пригощали, то майже змушували підтримувати чужі тости.

«Варто було уточнити у Кассіана, чи можу я відмовитись від алкоголю… а може, я й сама цього не хотіла».

Здавалося, за цей вечір я встигла пережити надто багато: розмови про моду, розмови про моє походження, розмови про розмови, надто гучну музику, надто яскраве світло, надто багато чужих рук, що намагалися мною керувати в танці. Я вже не хотіла бути ні маркізою, ні гостею, ні навіть Віанною. 

Хотіла тільки додому.

— Леді Аверналь, ви така бліда. Вам не зле? — солодко поцікавилася якась жінка, і я ледь не засміялася їй просто в обличчя.

Зле? Та я тут ледве не померла разів шість — і це лише до десерту.

Я пробурмотіла щось чемне, вислизнула з чергового кола чужих розмов і майже навмання пішла вздовж стіни подалі від них. Мені здавалося, що ще трохи — і я або сяду просто на підлогу, або скажу комусь таке, після чого Кассіану доведеться терміново вивозити мене з імператорської столиці, переховуючи деінде.

Тож коли переді мною з’явилися двері на балкон, я чкурнула в них, похитуючись від кількості келихів у моєму організмі.

Нічне повітря вдарило в обличчя м’якою прохолодою. Я сперлася руками на кам’яне поруччя й заплющила очі.

— О, слава всім святим… — прошепотіла я з полегшенням.

Унизу тягнувся внутрішній двір, сріблястий від місячного світла й жовтих плям із високих вікон. Десь шумів фонтан. І серед цієї тиші я раптом побачила знайому постать.

Кассіан стояв трохи осторонь, під стіною, наче теж утікав від цієї мішури. Камзол уже був розстебнутий, волосся трохи розкуйовджене, а в руці він тримав келих, дивлячись кудись убік.

Я усміхнулася сама до себе.

— Маркізе! — покликала я трохи тихіше, ніж хотіла, але для нього вистачило.

Він підняв голову й не одразу помітив мене в темряві. А коли помітив — завмер.

— Віанно? — навіть звідси я почула в його голосі настороженість. — Що ви там робите?

Я сперлася грудьми на поруччя сильніше й широко усміхнулася, відчуваючи, як приємно паморочиться голова.

— Рятуюсь.

— Судячи з вашого тону, не надто вдало.

— Ні, дуже навіть вдало. Тут хоча б немає принцес, кронпринців і леді, які пахнуть так, ніби втопилися в парфумах.

Кассіан коротко хмикнув, але відразу ж уважніше придивився до мене.

— Ви пили.

Я образливо скривилася.

— Трохи.

Він мовчав рівно стільки, щоб я сама зрозуміла, як жалюгідно це прозвучало.

— Лише трохи, — виправилася я вже менш упевнено. — Можливо, трохи більше, ніж планувала.

— Віанно.

— Не починайте, — пробурмотіла я. — Я сьогодні була дуже хорошою маркізою. Майже нікого не образила. Майже нікому не наступила на ногу. І навіть нікого не вдарила вазою… хоч і хотілося!

Він прикрив очі рукою й тихо видихнув, ніби стримуючи сміх.

— Це, безумовно, видатне досягнення.

— Я теж так думаю.

Втомлено я озирнулася на двері балкона. Звідти знову долинули голоси. Хтось сміявся, танцював, музика глухо відбивалася об скляні двері балкону.

«Нізащо».

Я перехилилася нижче та подивилася на Кассіана.

— Маркізе.

— Ні, — відразу сказав він.

Я кліпнула.

— Але я ще нічого не сказала.

— Я вже бачу це у вас на обличчі. Ні.

Мій затуманений мозок намагався переварити інформацію, та, мабуть, задовго. Кассіан здався.

— Кажіть.

— Рятуйте мене, Кассіане.

Він завмер, а потім повільно відставив келих на кам’яний виступ біля стіни.

— Віанно.

— Я серйозно.

— А я ніби жартую?

Я поставила ногу на поруччя, притримуючи багатошаровий поділ сукні.

«Не надто скромно, але що поробиш».

Його голос став нижчим.

— Не смійте.

— Ви ж зловите.

— Це не привід стрибати з балкона!

— Для мене дуже навіть привід.

— Віанно.

— Я дуже хочу додому.

І з цими словами я стрибнула, відштовхнувшись ногою.

І саме в ту мить, коли я вже летіла вниз, мені спало на думку, що це, можливо, була погана ідея.

А потім Кассіан упіймав мене.

Я влетіла йому в руки, вчепившись у плечі, але від сили удару він устояв лише мить. Потім ми обоє полетіли назад. Камінь, трава, збитий подих, шурхіт тканини. Ми впали й перекотилися кілька разів по холодній землі, поки нарешті не зупинилися біля низького бордюру клумби.

У мене все пливло перед очима, волосся розсипалося по плечах, а в грудях шалено калатало серце. Я лежала зверху на Кассіані, майже розпластана на ньому, і кілька секунд просто дихала, намагаючись зрозуміти, чи всі кістки ще на місці.

— Ой, — видихнула я.

Підо мною Кассіан важко дихав, одна його рука міцно тримала мене за талію, а інша впиралася в землю. Комір сорочки збився, волосся остаточно розтріпалося, а в погляді читалося, що, мабуть, я вляпалася.

— Ой? — повторив він хрипко. — Це все, що ви можете сказати?

Я подивилася на нього, а потім раптом нервово захихотіла.

— Ви впіймали, — з дитячим захватом пискнула я.

— Уявіть собі.

— Я ж казала, що впіймаєте.

Він заплющив очі, ніби намагався не сказати щось зовсім не для вух леді.

— Ви… ви божевільна!

— Зате врятована!

Кассіан розплющив очі й глянув на мене так, що сміх у мені одразу стих. Його рука на моїй талії стала відчутно важчою.

— Ви хоч розумієте, що могли собі щось зламати?

— Але не зламала.

— Лише тому, що я був тут.

Я повільно кліпнула. У голові трохи пливло.

— Маркізе, я не настільки п’яна, щоб падати просто в клумбу!

На мить між нами стало дуже тихо.

Його пальці ледь помітно стиснулись на моїй талії. Я раптом гостро усвідомила, як близько ми лежимо. Моє коліно притиснуте до його стегна. Моє волосся розсипалося по його грудях.