Прийом на честь принцеси (3)

Хоч я й не вважала, що зробила щось погане, та все одно відчула себе так, ніби мене спіймали на злочині.

Голос видався мені незнайомим. Повільно обернувшись, я завмерла: просто переді мною стояв чоловік надзвичайної вроди. Чорне волосся, зелені очі, правильні риси обличчя. Струнке, треноване тіло, яке особливо вдало підкреслював білосніжний костюм.

Переді мною стояв сам кронпринц імперії Ровелії — Люциан.

— Вітаю вас, сонце імперії, — я виконала глибокий реверанс.

— Підніміться, леді Віанно. Якщо не помиляюся? — голос принца звучав спокійно й шляхетно, ледь колихаючи повітря, коли він підійшов ближче.

— Так, Ваше Високосте. Для мене честь, що ви запам’ятали моє ім’я.

У голові одразу спливли слова Кассіана: «Уникайте кронпринца».

«Уникнула, так».

— Ви заблукали? 

Він стояв уже надто близько, і його чарівна усмішка туманила розум. Тепер я розуміла, чому навколо нього в газетах, які я так полюбила, стільки галасу.

Я коротко кивнула, ховаючи очі.

— Це стара бібліотека, — він кивнув на двері позаду мене. — Екскурсію я проведу вам якось потім. А зараз дозвольте повернути вас до зали.

Принц поклав руку в білій рукавичці на груди, а іншу простягнув мені, всміхаючись. Коли я вклала пальці в його долоню, він злегка стиснув мою руку й повів мене коридором назад до святкування.

— Леді Аверналь, — кронпринц повернувся до мене, — вас же взяв під своє крило дім Монтеро?

— Так, Ваша Високосте.

— Я співчуваю вашій втраті, леді. І все ж імперія цінує тих, хто лишається їй відданим.

— Це я маю дякувати імперії за прихисток, — покірно відповіла я.

— Але чому ви з’явилися лише через п’ять років після падіння Ліорану?

У його голосі промайнула дивна нотка, але одразу сховалася під тиском чарівної усмішки.

— Невже маркіз ховав вас, аби таку красу не вкрали?

Мої щоки залив рум’янець, та я відкинула дурні думки.

— Що ви, кронпринце… — я ледь похитала головою. — Маркіз просто не хотів наражати мене на зайву небезпеку.

— Ось воно як... — більше кронпринц не промовив ані слова.

Ми разом вийшли до зали, і це не могло лишитися непоміченим. Одна з леді в нападі злості гучно кинула на підлогу свою перлову сумочку й, підхопивши поділ сукні, вибігла із зали в бік двору.

«Прихильниця принца?»

З іншого кінця зали до нас уже прямував Кассіан, грубо проштовхуючись крізь натовп. Побачивши маркіза, кронпринц лише всміхнувся, швидко торкнувся губами моєї руки й, коротко попрощавшись, поспішив піти геть.

Провівши поглядом постать, що віддалялася, я обернулася - і побачила, що наді мною вже навис маркіз. Він свердлив поглядом те місце, де ще мить тому стояв кронпринц.

— Я ж казав уникати його, леді!

— Це вийшло випадково, маркізе, — весело відповіла я. — Та й він був доволі чемним.

— Леді Віанно, — видихнув Кассіан, потерши потилицю, — не вірте його усмішці.

Здавалося, маркіз звучав розчаровано, та я не почувалася винною.

— А де ви взагалі поділися? — я підійшла до фуршетного столу й узяла келих ігристого.

— Перепрошую, граф Едмар затягнув мене в політичну бесіду, і я не помітив, як ми відійшли надто далеко від вас.

Я видихнула й усміхнулася. Врешті-решт, маркіз не міг постійно стояти поруч і оберігати мене — це породило б непотрібні чутки.

Поступово гомін у залі почав стихати. Музиканти, що досі грали ненав’язливо, змінили мелодію — тепер вона звучала урочистіше.

Аристократи один за одним відступали до країв зали, звільняючи центр.

Першою до середини вийшла принцеса Валері. Кронпринц також не змусив себе довго чекати і, ставши навпроти неї, простягнув руку, запрошуючи до танцю.

Музика здійнялася вище, і принц повів принцесу у вальсі.

Збоку здавалося, що Валері зовсім не встигає за ним, а він навіть не намагався підлаштуватися. Кожен його крок був бездоганно відточеним. Він плив залою, легко описуючи кола, тоді як принцеса ледь встигала, здаючись у його руках незграбною лялькою

Вона всіма силами намагалася тримати обличчя й не спіткнутися, але з кожним прискоренням музики це ставало дедалі складніше.

— Це не танець, а показова порка, — зауважила я пошепки.

— Так і є, — тихо мовив маркіз, не зводячи з них погляду.

Раптом зал прорізав жіночий зойк. Принцеса все ж не витримала й упала, а музика в ту ж мить стихла.

Кронпринц одразу присів біля Валері, заспокійливо щось їй промовляючи. Потому коротким жестом дав знак музикантам продовжувати грати й допоміг принцесі підвестися з підлоги. Та, прикриваючи обличчя долонями, ледве трималася на ногах.

Легко обійнявши її за тендітні плечі, кронпринц голосно мовив:

— Любі гості, прошу, продовжуйте насолоджуватися прийомом. Її Високості лише потрібен короткий перепочинок.

Навколо одразу ж поповзли перешіптування — придворні вже не стримувалися, критикуючи принцесу за негідну поведінку й невміння танцювати.

— Що ми щойно побачили? — запитала я у маркіза.

— Принцеса в чомусь завинила. Це було покарання.

— Покарання?

— Ви ж пам’ятаєте привітання імператора?

— Щось на кшталт: «Нехай цей рік принесе тобі розсудливість, силу та гідність, яких вимагає твій титул»?

Тієї ж миті, як я вимовила ці слова вголос, до мене дійшов справжній сенс сказаного. Маркіз лише схвально кивнув, підтверджуючи мою здогадку.

Принцеса була вигнанкою у власній родині.

— Тепер кронпринц вже не принц із казок? 

— Чому вас так хвилює моє ставлення до кронпринца? На відміну від принцеси він мені не погрожував, — твердо заявила я. 

— Вам погрожувала принцеса? 

— Я не певна, забудьте, — скоро відмахнулась я не бажаючи продовжувати цю дивну розмову.

Коли мелодія змінилась, Кассіан мовчки простягнув мені руку запрошуючи до танцю. Я посміхнулась, та одразу сказала: 

— Перепрошую за відтоптані ноги, маркіз.