Прийом на честь принцеси (2)

Палац зустрів нас нечуваною розкішшю. Мене сліпили спалахи, поки ми йшли вперед до головного входу. Там, усередині, уся увага на мить буде прикута до нас із маркізом, і я мала триматися так, ніби для мене це звично. Маркіз обережно стискав мою руку, ведучи вперед. Він тримався впевнено й гордо. Плив по гравію, мов білий лебідь по воді, ледь її колихаючи. На мить я зачарувалася його профілем, який раз у раз вихоплювали спалахи. Наступного дня наша поява сколихне громадськість, а поки я мала зробити все, щоб новини в газетах не стали ганьбою для дому маркіза.

Перед нами двоє дужих охоронців у поклоні відчинили широкі дерев’яні двері, а церемоніймейстер гучно оголосив про наше прибуття:

— Його світлість, глава дому Монтеро, маркіз Кассіан ді Монтеро, та леді Віанна фон Аверналь, маркіза Ліорану!

Ми ступили всередину гордо й повільно. Світло зали осяяло нас і наш одяг, і в ту ж мить всередині все ніби затихло. Сотні очей були спрямовані на нас, але більшість — саме на мене. Спускаючись сходами вниз, я чула перешіптування:

— Маркіза Ліорану? Того падшого королівства?
— У яких вони стосунках із Монтеро?

Моє серце вискакувало з грудей, дихати стало важче. Легка музика, що долинала з усіх боків, лише сильніше підкреслювала цю незвичну тишу. Величезна бальна зала була вщерть заповнена людьми, вбраними у свої найкращі сукні й костюми. Хижі погляди пожирали мене, оцінюючи, на що я спроможна.

Маркіз повернувся до мене й стримано всміхнувся, ледь кивнувши. Я відповіла тим самим і помітила, як до нас прямує брюнет років сорока з густими бакенбардами, одягнений у строгий синій святковий костюм, а поруч із ним — його супутниця, жінка того ж віку з красивим білосніжним волоссям і сірими очима. 

Помітивши їх, Кассіан дуже привітно всміхнувся.

— Кассіане, — граф розкрив руки для вітання, — як же давно ви не з’являлися на світських заходах. Я вже почав хвилюватися, чи не занедужали ви.

— Вашими молитвами, графе, — спокійно відповів маркіз.

— А ця леді поруч із вами... — він перевів погляд на мене.

— Леді Віанна фон Аверналь, маркіза Ліорану, — рівно мовив Кассіан. — Граф Едмар ді Ревель і графиня Селін ді Ревель.

Я виконала легкий реверанс і всміхнулася рівно настільки, наскільки вимагала ввічливість.

— Рада знайомству, графе. Графине.

Нас перебив церемоніймейстер:

— Його Імператорська Величність, імператор Северіан Кастеріон, разом із кронпринцом Люцианом Кастеріоном та принцесою Валері Кастеріон!

Розмови вмить стихли. Аристократи розступилися, схиляючись у поклонах. 

Коли імператорська родина з’явилася в галереї над сходами, імператор повільно обвів присутніх важким поглядом, а тоді ледь помітно кивнув. Лише після цього придворні почали випростовуватися.

 Піднявши очі після реверансу, я зустрілася поглядом із принцесою — і мене пробрав холод.

«У неї очі мертвої риби».

— Моя донько, — голос імператора пролунав спокійно, але так, що зал миттєво стих. — Вітаю тебе з днем народження. Нехай цей рік принесе тобі розсудливість, силу та гідність, яких вимагає твій титул.

Коротка пауза, та погляд на прицесу — важчий за будь-які слова.

— З цієї миті святковий прийом на твою честь оголошується відкритим.

З різних боків залунали привітання для принцеси.

Тепер я змогла краще роздивитися сім’ю. Принцеса стояла трохи осторонь і була вдягнена занадто вульгарно, як для своєї зовнішності. Білі кучері, великі втомлені очі, червоно-чорна сукня з мереживом на декольте й манжетах. Спідниця здавалася надто важкою й громіздкою для її невисокого зросту.

— Леді Віанно, вірно? — почувся незнайомий голос.

Я не помітила, куди подівся маркіз, поки розглядала принцесу. Обернувшись, я побачила перед собою аристократку, обличчя якої наполовину прикривало шовкове віяло з витонченим орнаментом.

— А ви, якщо не помиляюся, герцогиня Естель ді Бронн? — я виконала легкий уклін.

Пишна жінка з гидкою зачіскою повільно й оцінювально ковзнула по мені поглядом, на мить затримавшись на намисті.

— А ви на диво обізнані, леді.

Її голос звучав неприємно високим, майже писклявим, а нав’язливий аромат парфумів перебивав усе довкола.

Ось вона — справжня аристократка.

—  Мені пощастило мати добрих учителів.

Герцогиня пирхнула активно обмахуючись віялом, навколо нас зібрались інші аристократки. Більшість їхніх імен і титулів я не знала, отже — нижчі статусом за мене. Але це не робить їх менш «небезпечними». 

— Маркіза, отже, — почула я праворуч від леді в рожевій сукні, — чи не залишите мені контакти ательє де ви шили таку… повсякденну сукню? 

Почулися легкі смішки які леді ховали віялами. 

— Перепрошую, та не знаю вашого імені. Вам варто було б назватися, леді. 

Я нагородила її милою посмішкою склавши руки. Вона, здавалось, розчервонілась але під тиском чужих поглядів, представилась: 

— Віконтеса Аделіса де Брольє, — жінка виконала реверанс. 

— А-а-а, — награно протягнула я прикривши рота рукою, —Ось чому я не згадала. Пробачте, деякі імена просто не затримуються в пам’яті. 

Поки мені ще вдавалося відбивати атаки аристократок, що обережно прощупували ґрунт, та я не знала, чого чекати далі.

— А ви чули, — озвалася ще одна незнайомка з чорним, мов ніч, волоссям, — що маркіза є біженкою із занепалого королівства?

Це вже був прямий випад на мою честь. Вона явно намагалася спровокувати мене на емоції.

— Так, ви маєте рацію, леді, — сумно зітхнула я, торкнувшись щоки долонею. — Моє королівство справді очорнили недостойні аристократи.

Після моїх слів на мить запала тиша. Приглушені смішки стихли.

Кілька леді опустили погляди, удаючи, що їх більше цікавлять складки власних суконь, ніж моя відповідь. 

Інші ж, здається, лише сильніше зацікавилися мною й не зводили поглядів. Я відчувала, як вони стежать за кожним моїм рухом, подихом і словом, шукаючи бодай найменшої зачіпки. Якби не невидима підтримка Кассіона, я, мабуть, уже давно вчепилася б комусь у волосся й здійняла справжній гамір.