Прийом на честь принцеси (1)

І ось настав день прийому на честь єдиної лілії імперії — принцеси Валері Кастеріон.

У моїх покоях із самого ранку поралася прислуга. Шари макіяжу, елегантні хвилі у волоссі, красива бальна сукня на манекені — усе це було моєю бронею на першому світському заході в ролі аристократки. Кассіан залишив мені нотатки для вивчення з позначкою «обов’язково» одразу після нашого дружнього спарингу. Ці два тижні ми майже не бачилися: я була зайнята вивченням нового етикету й повторенням бальних танців, а він готувався до прийому як голова роду.

У його нотатках були зазначені головні імена й титули, які я мала знати, а ще коротка ієрархія. Вище за всіх, звісно, стояла правляча сім’я. Далі — герцоги, маркізи, графи, віконти, барони і ті, хто був лише трохи «шляхетніший» за простолюдинів, — лицарі. Імен було вдосталь, адже кожен титул об’єднував по кілька, а то й десятки домів по всій імперії. Та, зі слів маркіза, я мала запам’ятати лише тих, хто стояв вище за «наш» титул або на одному рівні з нами.

Вплив кожного дому, навіть за однакового титулу, міг разюче відрізнятися. Тому я мала вивчити вигляд та імена всього… двадцяти людей.

Голова кипіла від повторень, а обличчя аристократів почали зливатися для мене в одну строкату, самовдоволену масу.

— Леді Віанно, нам час одягатися.

Спокійно промовила одна зі служниць, які сьогодні мені допомагали. Оскільки Анна була ще доволі недосвідченою, готувати мене до такої важливої події доручили іншим. Цього разу вони ставилися до мене значно приязніше. Ми разом підбирали тон помади, яка, на диво, пахла квітами, і кілька разів переробляли зачіску на моє прохання. Мені навіть здалося, що Анна ревнує, коли подавала шпильки й прикраси, але нічого не вдієш.

Коли сукню остаточно зашнурували, я поглянула на себе в дзеркало. На мені була прекрасна блакитна сукня з відкритими плечима, стриманим декольте й пишною спідницею. Її прикрашала об’ємна вишивка світлими нитками.

Поневолі я всміхнулася, розглядаючи себе. Це було справді красиво й навіть зручно, адже тугі корсети залишилися в минулому. Декольте прикрашало об’ємне кольє з прозорих діамантів у парі з сережками, а на руках красувалися високі білі рукавички.

— Леді, — почулося за дверима, — ви готові?

— Маркізе? Так, уже виходжу! — моє серце затріпотіло від приємного хвилювання.

Хоч перший досвід відвідування таких подій був у мене не з найкращих, цього разу я була готова.

Маркіз виглядав небезпечно добре. На ньому був білий парадний костюм із вишивкою, а на грудях красувався фамільний герб. Волосся йому майже не чіпали, лише обережно прибрали з обличчя — і це йому дуже пасувало.

— Ви виглядаєте як справжня аристократка, леді Віанно, — тихо промовив Кассіан із легкою посмішкою.

— А ви виглядаєте надто добре, щоб бути правдою, маркізе ді…

— Ми запізнюємося, — перебив мене він, глянувши на годинник, що виблискував діамантами.

Їхати до палацу було кілька годин, адже через масштабну подію дороги заповнили аристократи. Сидячи навпроти мене в чудернацькому маномобілі, Кассіан задумливо дивився у вікно, розглядаючи сяйво міста, на яке вже лягала тінь вечора.

— Леді, я от що хотів спитати, — нерішуче почав він, перевівши на мене погляд.

— Питайте, мені все одно нікуди діватися з цієї бляшанки, — я злегка постукала по металу, і він озвався дзвінким звуком.

— Ви можете не відповідати. Я не тиснутиму.

— Кажіть уже, мені ж цікаво.

— Добре, — кивнув він. — Хоч ви й запевняєте, що простолюдинка, та ваша поведінка… значно аристократичніша.

— Пха, на вашу думку, простолюдини — це неосвічені шимпанзе?

Мій голос прозвучав обурено.

— Ні-ні, я не це мав на увазі. Просто ви гідно тримаєтеся, знаєте правила етикету й виглядаєте так, ніби зростали в цьому середовищі. Більшість простолюдинок, яких я знаю, говорять або занадто вільно, або надто підлабузницько, щойно дізнаються, хто я. І здебільшого зовсім не знають манер. Ви ж не така…

Маномобіль втрапив колесом у яму, і нас трохи струснуло, поки я обдумувала відповідь.

— Не знаю, скількох простолюдинок ви встигли пізнати, маркізе, — косо глянула я на нього, — та простолюдини — це не лише ті, хто тяжко працює в полі. Ми так само можемо вчитися манерам, не боятися знаті й вважати себе рівними. Тому для мене фраза «ви не схожа на простолюдинку» — зовсім не комплімент.

Кассіан хотів щось заперечити, та я підняла руку, закликаючи його мовчати, і продовжила, поправляючи рукавичку.

— Та я зрозуміла ваше питання, маркізе, — видихнула я, трохи заспокоївшись. — Я осиротіла дуже рано, настільки, що не пам’ятаю нічого про своїх батьків. Мене підібрала церква з благодійною метою. Десять років я прожила за суворими правилами храму.

Маркіз уважно дивився на мене, не дозволяючи собі перебити. Його великі пальці нервово кружляли один над одним.

— Нас учили спокою, покірності й правильній поведінці з аристократами, які часто приходили до храму.

— Саме там ви навчилися…

— Зачекайте, — різко перебила я його. — Коли мені було десять, до храму завітав тодішній управитель Арканної вежі в пошуках здібних до магії дітей і помітив мене. Я досі не розумію, як вони це роблять, адже я ніколи не користувалася магією при храмі, хоч і відчувала її.

— Не тільки ви не розумієте методів Арканної вежі, — усміхнено зауважив маркіз, і я мимоволі розслабилась.

— І то правда, диваки… — на мить збилась я, але одразу продовжила. — Так от. Мене почали навчати в Арканній вежі, і з часом я стала помічницею одного з магів. Ми добре товаришували, тож він часто брав мене із собою на замовлення аристократів.

— Замовлення? — здивувався Кассіан.

— Угу, а що вас дивує? Вежа тоді не мала такого впливу, як зараз, тому маги часто навчали аристократичних чад магії, хоч учні з них були нікудишні.

Маркіз захихотів, прикриваючи рот, а я лише посміхнулася.

— Так я і познайомилася з Теоном.

— Він був вашим учнем? — шоковано спитав чоловік.