Нова леді дому маркіза

Чутки про «нову леді дому маркіза» заполонили перші сторінки газет. Здавалося, про це шепотілися всі.

— Коли ви казали, що я «ще нічого не наробила, аби про мене говорила сама принцеса», — це було про це?

На маленький металевий столик, за яким я читала книгу з історії Ровелії, впала газета. Анна як могла пояснила мені принцип роботи магічного фотоапарата, не раз наголосила на його шалено високій ціні й потребі в каменях манни. Мій мозок відмовлявся це повністю приймати, але вперто намагався.

Кассіан сів навпроти, закинувши ногу на ногу. Я підняла книгу вище, намагаючись не дивитися йому в очі. Насправді ж обличчя зрадницьки палало — варто було лише згадати події того дня.

Чоловік мовчав, а я старанно вдавала, що захоплена читанням. Та за мить його рука м’яко натиснула на корінець книги, опускаючи її. Переді мною, опершись на руку, сидів усміхнений маркіз. Цього разу він виглядав відпочилим, що дивно з огляду на останні події й гучні заголовки.

Я відвела погляд, уникаючи його уважного погляду.

— Леді Віанно, — промурчав він оксамитовим голосом, — чи вдалося вам щось прикупити під час прогулянки в музеї?

Від несподіванки книга вислизнула з моїх рук, а я закрила обличчя долонями й видала щось схоже на писк під сміх маркіза.

— Не знущайтесь! — пробурмотіла я. — Теж мені, аристократ…

Кассіан розсміявся ще дужче — від його звичної стриманості не лишилося й сліду. Проста лляна сорочка лише підкреслювала цю незвичну легкість.

— І звідки ви взагалі дізналися? Анна точно б вам не розповіла! — роздратовано прошипіла я, ляснувши по столику.

— Мені — ні. Але лицарю, на якого вона поклала око, — дуже навіть, — задоволено відповів маркіз, помішуючи чай ложечкою.

— Тут узагалі нікому не можна довіряти, — обурено відкинулася я на спинку стільця.

Погода тішила: тепле весняне проміння пестило шкіру, а легкий вітерець грався з пасмами волосся. Ми сиділи у внутрішньому дворі маєтку просто неба. Я відклала парасолю, насолоджуючись сонцем, а маркіз продовжував спостерігати за мною з тією ж дивною посмішкою.

— Віанно, — почав він, — здається, я знайшов вирішення нашої проблеми.

— Якої саме? У мене немає жодних проблем, окрім того, що всі сукні вашої матері раптово стали тісними в грудях.

Маркіз лише відмахнувся.

— Ви станете аристократкою.

— Маркізе, якщо ви…

— Ні, я не купуватиму вам титул, — перебив він і самовдоволено відкинувся на спинку стільця. — Точніше, не в цій імперії.

— Не розумію. І перебивати леді — не надто ввічливо.

— Хто б казав, — усміхнувся чоловік, примруживши очі. — Головна проблема — ваше походження. Я знаю, що без вас цієї імперії вже б не було, та інші — ні.

— Дякую, що нагадали, — пирхнула я, — продовжуйте.

— Ну-у, — протягнув він, прикривши очі, — років п’ять тому імперія «проковтнула» сусіднє королівство. Місцеву аристократію ми… тобто імперія майже повністю вирізала. За легендою ж ваш рід не підтримав короля, коли той готував замах на імператора. Це ж не сподобалось іншим. Мені врятувати вдалося лише вас, давши обіцянку вашому батьку.

— Ви пропонуєте мені стати політичною втікачкою? 

Маркіз розплющив очі й випростався. Схоже, він і справді не дивився на це з такого боку. На мить замислився, а потім лише знизав плечима.

— Якщо так дивитися... мабуть. Із документами щось вигадаємо, у мене є потрібні зв’язки. Та й із чутками теж можна буде щось зробити.

Його легковажність дратувала. Здавалося, він узагалі не збирався зважати на мою думку.

— Маркізе, це принизливо. Ви видаєте мене за принцесу в біді!

Кассіан здивовано насупився, усе ще не розуміючи причин мого невдоволення. Я гучно видихнула й злегка ляснула себе по щоках вгамовуючи злість.

— Віанно, я можу купити вам титул, але від цього в очах «хижаків» ви не станете аристократкою.

Я розуміюче кивнула. 

— А якщо просто купити титул на заході? Це далеко і ніхто не буде копати…

Я поспіхом розгорнула книгу на мапі континенту й вказала на країну біля океану.

— Леді, у вас шкіра кольору порцеляни.

Я одразу зрозуміла свою помилку. Знітившись, почала водити пальцем по мапі, поспіхом шукаючи щось інше. Та раптом на мою руку м’яко лягла долоня Кассіана.

— Видихніть, — тихо сказав він. — Ніхто не посміє назвати вас втікачкою. Навпаки, ви добровільно «здалися» й прийняли закони нашої імперії.

Маркіз ледь всміхнувся й прибрав руку, залишивши по собі теплий слід на моїй долоні.

Мені не залишалося нічого іншого, як погодитися, адже понад усе я не хотіла знову пережити таке приниження, як багато років тому. Часи змінилися, але ставлення еліти до простих людей — ні.

— До речі, щодо магії, — озвалася я, поки маркіз просив змінити нам чай.

— Ви про дозвіл? Із цим буде складніше.

Покоївка обережно поставила на стіл новий заварник і тихо відкланялася. У ніс приємно вдарив аромат чорного чаю з жасмином — мого улюбленого.

— Чому? Я думала, це просто ще один привілей аристократів.

— Навіть не всі аристократи його мають.

— Серйозно? — ледь не поперхнулася я від здивування.

— Угу. — Кассіан жестом велів піднести ще один стілець і, закинувши на нього ноги, схрестив їх.

Здавалося, сьогодні поруч зі мною він був особливо розслаблений, хоча раніше тримався стриманіше.

— Дозвіл надає Арканна вежа, керуючись власними міркуваннями й оцінками, яких не відає навіть імператор.

— Арканна вежа? Навіть триста років тому поладнати з ними було непросто, що тут скажеш...

— Зараз там головує Даміан. Із ним узагалі неможливо домовитися, тож багато аристократичних чад отримують відмови без пояснень.

— А як узагалі можна контролювати використання магії?

— Річ навіть не в самій магії, леді, — Кассіан додав до чаю кілька кубиків цукру, — а в праві купувати й використовувати магічні предмети.