Підготовка до прийому

Втомлена, я впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Прогулянка видалася надто насиченою, тож хотілося лише одного — відпочити. Анна бурчала, що я навіть не прийняла ванну, тому принесла таз із водою, вологий рушник і сама мене обтерла.Поступово я звикла до того, що слуги тут беруть на себе геть усе. Мабуть, саме так і живе більшість аристократів, які нічого важчого за золоту ложку в руках не тримали.

«І вони ще дивуються, що простолюдини ними невдоволені».

Через місяць на мене чекав прийом при дворі, де збереться найвища знать —  суцільна показовість і гонитва за новими знайомствами. За словами Кассіана, у цьому мало що змінилося, але він усе одно переймався тим, як я звикатиму до нового світу. Мені ж лишалося тільки одне — пристосовуватись, поволі заліковуючи рани.

Біль у ядрі ще давався взнаки, але вже не постійно — лише під час використання магії. Це обнадіювало. Та справжній стан мого магічного сховища міг визначити тільки архімаг.

«Треба буде якось запитати про це в Кассіана», - сонно подумала я, позіхнула й повільно поринула в сон.

Столиця Ровеліс. Імперія Ровелія.

Міська площа кишіла людьми. З першого ж погляду ставало ясно: це столиця, і люди тут вдягалися відповідно. 

Дісталися ми сюди дуже швидко на чудернацькій «мішінє» — чи як там назвала це диво Анна. Ззовні вона нагадувала карету, але була без кучера, зроблена з тонкого металу, а всередині мала зручні шкіряні сидіння.

«Усе ж світ змінився на краще: у каретах можна було всі сідниці відбити, поки доїдеш».

Анна захоплювалася не менше за мене. Лицарі, які нас супроводжували, були з нею знайомі, тож «інколи» вона перекидалася з ними кількома словами.

— Анно, — звернулася до невгамовної щебетухи, — а що сталося з тим лицарем?

Спершу вона лише втупилася в мене, а потім, протягнувши довге «а-а-а», нарешті згадала.

— Маркіз вигнав його й не дав рекомендаційного листа. Думаю, тепер він навряд чи влаштується на гарну роботу... Хіба що в пральню. Там чоловічі руки завжди потрібні.

Лицарі, що йшли позаду, зрозуміли, про кого ми говоримо, але вирішили не втручатися. Мабуть, боялися потрапити в таку саму ситуацію.

— Та знаєте, леді, — задумливо промовила Анна, — він ще легко відбувся.

— Легко? Мені, навпаки, здається, що занадто...

— Ви що! —  скрикнула вона так голосно, що на нас одразу озирнулися перехожі. — Він так негідно вчинив із моєю леді! Це взагалі тягне на в’язницю!

Я насунула солом’яний капелюшок нижче, намагаючись сховатися від зацікавлених поглядів.

— Анно... — спробувала її зупинити, але марно.

— Я бачила ті синці на ваших зап’ястях, леді! Лицарі не мають права так поводитися, особливо зі слабшими.

З благанням у погляді я подивилася на наших супровідників, але, схоже, деяких подробиць вони теж не знали, бо невдовзі й самі почали обговорювати цю історію. Наша компанія і без того привертала забагато уваги: ми приїхали на іменній «мішінє» дому маркіза, а тепер ще й уголос обговорювали життя маєтку.

Не витримавши, я щосили крикнула:

— Досить!!!

Усі замовкли. Буквально всі.

Відчувши, як кров прилила до обличчя, я, вся червона, кинулася до найближчого, як мені здалося, ательє. За мною відразу заскочили Анна й двоє лицарів, яких я миттєво випхала за двері суто жіночого магазину.

«Що ж за день!»

Озирнувшись довкола, я приємно здивувалася. Усередині панувала затишна атмосфера, а світлі кольори лише додавали їй легкості. Елегантні капелюшки різних фасонів, зі стрічками й, безліч суконь на манекенах...

Нас зустріла літня пані. Навіть зараз, глянувши на неї, я б без вагань сказала, що вона справжня красуня.

«Мабуть, у молодості вона розбила не одне серце».

Жінка привітно нас зустріла й запропонувала провести екскурсію, але я лише відмахнулася. Хотілося просто походити цим чудовим місцем. Сукні зачаровували — я могла розглядати кожну деталь. Уподобавши собі кілька варіантів із пишним криноліном і ще один із об’ємними рукавами, я щасливо попрямувала до господарки.

— Анно, я стану тут постійною клієнткою! — радісно вигукнула я, розглядаючи інші вбрання.

— Перепрошую, леді... клієнткою?

— А що тебе дивує? — вигнула я брову. — Це ж ательє.

— Леді... ми в музеї.

У ту мить я, мабуть, і справді нагадувала ляльку-маріонетку. Рухи стали незграбними й скутими. Здавалося, ще трохи — і від сорому з вух піде пара.

Уже за мить ми з Анною стояли на площі, і вона втішала мене, поки я ховала обличчя в долонях.

— Леді, — зашепотіла дівчина, підхопивши мене під руку, — не соромтеся, я ні-і-ікому не розповім. Якщо чесно, я й сама з глибокої провінції, тож спершу теж дивувалася всьому тутешньому. Я вам усе покажу, ходімо!

Від її слів ставало не легше, а тільки гірше. Зате всі мої запитання про таке легковажне ставлення Анни до мене  остаточно розвіялися. Вона, мабуть, була певна, що я виросла десь високо в горах.

Кинувши останній погляд на музей моди, де я вже встигла «придбати» собі кілька суконь своєї епохи, ми попрямували до ательє під назвою «Лілова стрічка».

Більшість суконь здавалися мені незвичними: дурнуваті оборки, надмір принтів і важкі подоли, зовсім не придатні для щоденного носіння. Анна терпляче вислуховувала мої зауваження й одразу пропонувала, як можна було б осучаснити вбрання. Втім, не все в місцевій моді було аж таким поганим. Деякі фасони й справді мені припали до душі — вони вдало підкреслювали фігуру, але не виглядали вульгарно.

Зрештою ми таки щось обрали — золоту середину між пишною сучасною модою та моїм... специфічним смаком.

Хоча купувати сукні зазвичай було доволі веселим заняттям, цього разу втома накрила мене одразу після виходу з ательє. Замовлення мали доставити за кілька днів, а до того доведеться й далі носити одяг маркізи.