Договір

— Давайте завтра прогуляємося пообіді? — несподівано запропонував Кассіан.

Пом’ята сорочка й загалом неохайний вигляд видавали хронічну втому, та маркіз усе одно тримався з гідністю.

— Минулого разу ви так і не змогли насолодитися галявиною троянд у саду. Відпочиньте, а нашу розмову продовжимо вже завтра.

Його голос звучав рівно й заспокійливо, наче він відчував увесь тягар думок, що роїлися в моїй голові, і не хотів тиснути зайвими запитаннями. Я охоче кивнула. Погляд сам собою ковзнув до саду, на який уже лягла густа нічна тінь. На цьому ми й розпрощалися.

Перед сном Анна допомагала мені перевдягнутися, без упину торохтячи про те, як сильно злякалася. Вона хотіла бігти по допомогу, але саме тоді повз проходив маркіз. Він виставив її за двері, тож бідолашна весь цей час простояла в коридорі, картаючи себе за безпорадність.

Зранку, коли сонце лагідно пробивалося крізь тонкі тюлі, я збиралася спуститися на сніданок. Чи не вперше мала їсти в їдальні, а не у власній кімнаті. Анна спершу пручалася, посилаючись на вчорашні події, та зрештою здалася.

Сьогодні вона принесла мені довгу сукню сріблястого кольору. Вона м’яко лягала по фігурі, відкривала плечі й спадала додолу легкими переливчастими складками.

— А чий це одяг? — запитала я, поки покоївка поправляла на мені сукню.

— Це сукні маркізи, леді. Ви приблизно однакової статури, тому нам дозволили їх брати. — Вона на мить запнулася й тихо додала: — Щоправда, іншим це не дуже сподобалося.

— Не дивно. Це колишня дружина маркіза? І де вона зараз?

Анна саме закінчувала зачіску, обережно заплітаючи моє хвилясте волосся в косу.

— Дружина? Ні, що ви, маркіз не був одружений, — дівчина відмахнулася, закотивши очі. — Це речі його матері. Після смерті чоловіка вона живе в маєтку своїх батьків разом із братом.

Сказавши це, Анна різко затулила рота руками, немов бовкнула зайве. Зробивши вигляд, що не звернула уваги, я відвела погляд від дзеркала.

Їдальня, як і належить маєтку маркіза, була просторою та світлою. Посередині стояв довгий стіл із масивного дерева, довкола — елегантні стільці з високими спинками й м’якими сидіннями, обтягнутими білою тканиною. Сніданок накрили лише для мене: маркіз ще вдосвіта покинув маєток у справах.

«Він на диво зайнятий. Аж цікаво — чим?»

Години до обіду промайнули швидко. Анна влаштувала мені екскурсію маєтком, та я все одно мало що запам’ятала. Вона розповіла, що попередній маркіз покинув цей світ три роки тому, а маркіза, не витримавши тиску аристократії без чоловіка, повернулася до батьківського дому.

Розпитувати далі я не стала, вирішивши повернутися до цієї теми вже з Кассіаном у саду.

Він повернувся якраз після обіду. Слуги подали мені елегантний капелюшок і легку накидку на плечі. До галявини було недалеко.

— Кассіане, — гукнула я, — чим ви так заклопотані останнім часом?

Чоловік був на диво гарно вбраний. Золотаві нашивки на приталеному жакеті лише сильніше підкреслювали його широкі плечі й міцну статуру.

Почувши запитання про роботу, Кассіан ніби ще більше стомився.

— Скоро має відбутися прийом на честь дня народження принцеси, — видихнув він, — а до неї вже дійшли чутки про вас.

— Я ще нічого не встигла наробити, щоб про мене дізналася сама принцеса, — промовила я, грайливо відкидаючи косу за спину.

— Ще? — стривожено перепитав маркіз. — Для таких чуток не потрібно влаштовувати переполох, розумієте...

— Так-так, аристократія та її любов до пліток. Дайте вгадаю: про наш «роман» уже написали в місцевих газетах? Пф. — Я закотила очі й перевела погляд на акуратно підстрижені кущі у формі геометричних фігур.

Кассіан лише зітхнув, але кутики його губ ледь помітно сіпнулися в усмішці.

— А звідки ви...

— Знаю? — навмисне підхопила я, хихикнувши й прикривши рота рукою.

— Леді Віанно, ви глузуєте з мене?

Маркіз зупинився, вперши руки в боки, але роздратованим не виглядав. Від початку зустрічі він помітно розслабився й лише тепер повільно провів поглядом по моїй сукні.

— Чудово виглядаєте, леді, — всміхнувся він, подаючи руку. — Дозвольте супроводжувати вас на цій прогулянці.

— Ох, це велика честь для мене, маркізе Кассіане ді Монтеро! — награно промовила я, приймаючи пропозицію.

Під долонею відчувалася пружність м’язів, а знайомий аромат парфуму огортав надто близько. Здається, він любив порядок, бо аромат раз у раз був один і той самий — бузок із нотками деревини.

Коли я замовкла, Кассіан заговорив сам:

— Я знаю, що свого часу ви теж мали нагоду познайомитися зі світом аристократії, — його голос звучав твердо й спокійно, — але зараз усе набагато гірше.

— Наскільки?

— Аристократія переживає кризу. Простолюдини перестають бачити в нас авторитет.

— М-м-м, — протягнула я. — Так було і триста років тому. Як думаєте, чи багато аристократів брали участь у війні?

Питання було радше риторичним, тож Кассіан лише важко видихнув і приклав руку до лоба.

— «Голодні вовки — найзліші». Чули такий вислів?

— Ні, але розумію, що він означає. Не ходіть навколо, — відрізала я.

— Принцеса надіслала офіційне запрошення... — він зупинився й заглянув мені в очі. — Нам.

— І відмова означатиме зневагу до імператорського палацу?

— Так.

Глибоко вдихнувши, я повільно видихнула й заплющила очі, вслухаючись у тишу. Колись мені вже випадала нагода бути присутньою на такому прийомі, і там, як і слід було чекати, мене принизили й зневажили як простолюдинку. Але ховатися вічно я теж не могла. Після того дня я пройшла крізь страшну війну й ледь не втратила життя — гірше вже не буде.

— Добре. Що від мене потрібно? — Я розплющила очі й упевнено поглянула на здивованого маркіза.

— Насправді нічого особливого.

На мить він замислився, ковзнув поглядом по моїй сукні, а тоді різко відвів очі. Я помітила, як почервоніли його вуха.