Біль втрати

Кассіан лише кивнув, закінчивши безуспішну боротьбу з розпатланим волоссям. Краще воно не стало, але він бодай намагався. Я на мить замислилася, вдивляючись у очі чоловіка. Він помітив моє здивування і, не чекаючи, відповів на німе запитання:

— Цей закон видали задовго до мого народження і, якщо враховувати всі факти, — його погляд ковзнув по мені, — уже після вас. Кажуть, це було зроблено задля того, щоб «Велика Біда» не повторилася. Та я слабо в це вірю.

Я насупилася, і в кутиках очей з’явилися дрібні зморшки.

— «Велика Біда»... — задумливо повторила я, накручуючи на палець пасмо, що випало із зачіски. — То ось як це тепер називають. Ха!

Маркіз, здавалося, здивувався. Він трохи подався вперед, ніби хотів почути більше, але все ж вагався.

— Не зрозумійте неправильно, маркізе, — протягнула я, знову сідаючи рівно. — У мій час це звали «Божою Карою». Ця назва підходить значно більше.

Я перевела погляд на чоловіка. Він задумливо приклав вказівний і середній пальці до чола, дивлячись водночас і на мене, і в нікуди.

— Маркізе?

Кассіан ледь помітно сіпнувся й пильно глянув на мене. Лише тепер я помітила, наскільки втомленим він виглядає.

«Він що, після нашої “прогулянки” досі не спав?»

Театрально видихнувши, я приклала тильний бік долоні до чола й трохи відкинула голову назад, удаючи раптовий напад утоми. Навряд чи він мені повірив — брехати я ніколи не вміла. Та все ж, усміхнувшись, він запропонував перенести розмову на інший день. Я коротко попрощалася, а Кассіан проводжав мене поглядом до самих дверей. До кімнати мене знову провів той самий охоронець, який кілька тижнів тому слугував мені «каретою» дорогою до ванної.

«Цікаво, люди досі пересуваються на тих незручних каретах?»

У кімнаті було порожньо. Жодної покоївки. Я мала підозри, чому так сталося, але це все одно здавалося незвичним. Після обіду до мене завітав дворецький. Охайно вкладені пишні вуса майже закривали йому рот, а монокль, який я спершу прийняла за бутафорію, зовсім йому не пасував.

— Леді, — шанобливо почав він, — я, як старший над прислугою, хочу перепросити у вас за поведінку моїх підлеглих.

Після цих слів він дуже низько вклонився, тримаючи руки вздовж тіла. Я завмерла, здивовано втупившись у нього. Він не піднімався, хоча було видно, що через вік, який от-от перейде в похилий — йому важко довго зберігати таку позу.

«Він що, стоятиме так, поки не почує прощення?»

Я злегка прокашлялася й, вимушено надавши голосу аристократичності, промовила:

— Я прощаю вас...

— Франк, леді. Це моє ім’я.

Дворецький випростався. На його лобі виступило кілька краплин поту, а монокль запітнів. Мені стало дуже ніяково: здавалося, ніби я знущаюся з старшої людини.

Потім Франк злегка постукав у двері, і до кімнати зайшло п’ятеро молодих дівчат — покоївок. Вони вишикувалися в одну лінію, опустивши голови. Одну з них я впізнала одразу — Анну. Вона була єдиною, хто намагався бути до мене трохи добрішою за інших, хоч так само мовчала під пильним наглядом старшої покоївки.

— Думаю, вам уже час обрати собі особисту покоївку, — дворецький жестом показав на дівчат. — Кожна з них гарно зарекомендувала себе в роботі. Через неї ви зможете спілкуватися з іншою прислугою та комунікувати зі мною чи маркізом.

На останніх словах він скоса поглянув на мене світло-зеленими очима, намагаючись прочитати реакцію, але я навіть не звернула на це уваги. 

 Вибирати покоївку, наче овочі на ярмарку, мені не хотілося, тож я одразу вказала на Анну.

Решта дівчат із неприхованим полегшенням видихнули. Побачивши таку реакцію, дворецький різко вдарив себе долонею по стегну, і ті миттєво повернули собі покірний вираз обличчя.

Я пирхнула, обводячи поглядом дівчат, але Анна, здавалося, була щиро рада моєму вибору. Добра усмішка дівчини змусила мене й саму мимоволі всміхнутися у відповідь. Я дочекалася, поки всі вийдуть, та щойно двері зачинилися, як Анна кинулася мені в обійми. Вона була трохи вищою за мене, тож я миттєво опинилася в її «лещатах». Анна була такою м’якою й затишною, що я на мить забула про всю свою гідність і просто обійняла її у відповідь.

Та дівчина, раптом усвідомивши, що вкоїла, буквально відстрибнула від мене, наче перелякане кошеня. 

— Леді! — проторохтіла вона, закриваючи рот долонями. — Ох, Велика Свята! Вибачте!

Її емоції були настільки яскравими, що, коли вона впала на коліна переді мною, я знову відчула себе якимось тираном.

— Піднімися, Анно, — я озирнулася, переконуючись, що цього ніхто не побачив. — Усе добре.

Дівчина швидко підхопилася на ноги, обтрусила поділ сукні й глянула на мене своїми красивими медовими очима, у яких блищали сльози.

— Анно, — я поклала руки їй на плечі й зазирнула у вічі, — що тобі про мене наговорили?

Ми присіли на приліжкову тахту, і Анна почала свою розповідь. Як виявилося, маркіз не пояснював слугам, хто я така, за що я була йому вдячна, але й жодної легенди задля пояснення не вигадав. Це породило безліч чуток, які ставали дедалі гіршими. Спершу слуги шепотілися, що маркіз просто віддячив «бродяжці» за повернену печатку. Потім, коли мене не виставили на вулицю, я «стала» коханкою. А трохи пізніше — шпигункою, яка маніпулює добрим маркізом, намагаючись вивідати сімейні таємниці. Анна запевняла, що не вірила в це ні на мить, бо я здалася їй зовсім іншою людиною.

Я слухала цю «сповідь», і моє обличчя було найкращою ілюстрацією до кожного слова. Від здивування до неприхованого шоку — емоції змінювалися щомиті. Коли Анна нарешті закінчила, запала тиша. Вона тривала лише мить, а потім я голосно розреготалася, тримаючись за живіт.

Цей сміх розслабив налякану дівчину, і вона почала хихикати поруч. Зрештою, я вже лежала в Анни на колінах, здригаючись від нападів сміху й втираючи сльози.

— Та все ж, — стираючи сльозинки з очей, промовила покоївка, — хто ви?