Розмова, яку ми відкладали (1)

Тієї ночі нам так і не вдалося поговорити. Ба більше — ми не обмінялися навіть парою слів, лише коротко попрощалися, коли маркіз провів мене до кімнати під шокований погляд охоронця.

На ранок ситуація кардинально відрізнялася від попередніх днів. Мене вдягли в пишну ніжно-рожеву сукню з напівпрозорими рукавами. Каштанове волосся акуратно зібрали в дещо неохайну гульку, а у вухах загойдали тендітні сережки-маятники.

— Мене видають заміж? — запитала я, відмахуючись від хмари пудри.

Раніше я любила гарне вбрання, але нагод вбратися було не так уже й багато. Якщо замислитися, то лише кілька: Імператорський бал, де мене проігнорували через відсутність аристократичних коренів, та день святкування великої перемоги, коли я вже не мала сил навіть підвестися зі стільця. Зараз усе було інакше. Слуги були настільки заклопотані, що просто ігнорували моє бурчання. Я ж дозволяла їм прикрашати себе на власний смак, адже цього разу вони не хотіли чути навіть моєї думки.

Крокуючи коридором маєтку слідом за головною покоївкою, я розглядала портрети на стінах. Статні дами в пишних сукнях із серйозними… ні, надмінними поглядами. Чоловіки в костюмах різних епох: хто з пишною бородою, хто гладко поголений. І раптом — Теон.

Я заціпеніла навпроти портрета дорослого чоловіка, на скронях якого вже проступила перша сивина. Він стояв поруч із білявою жінкою, яка тримала на руках рожевощоке немовля, а біля них тулився хлопчик років п’яти. 

Мене доволі грубо смикнули за зап’ястя, вирвавши з роздумів.

— Леді, на нас чекають, — відрізала покоївка, зиркнувши на вигадливий кишеньковий годинник, який я бачила вперше.

Я стисла зуби, стримуючи роздратування, але цього разу вирішила промовчати… поки що. Ця жінка ще не знала, як дорого може коштувати така зухвалість.

Висмикнувши руку з її хватки, я попрямувала вперед, навіть не глянувши на покоївку. Перед моїм носом двоє лицарів відчинили важкі дерев’яні двері, прикрашені майстерною різьбою.

За дверима на мене чекала розкішна вітальня. Очі мимоволі затрималися на акуратних диванах глибокого смарагдового кольору та столику, що стояв між ними. Його вигадливі заокруглені ніжки здавалися надто крихкими для такого масивного дерева. Усе тут ніби навмисне нагадувало, наскільки багаті господарі цього дому.

Я пройшла всередину, відчуваючи, як важкий поділ сукні шелестить по паркету та плутається в ногах.

На одному з диванчиків сидів уже знайомий мені маркіз. Він перебирав у руках печатку — ту саму, яку я принесла ще під час свого першого «візиту». Кассіан виглядав задумливим. Сьогодні він був одягнений стильно та стримано: на плечах красувалася золота вишивка в тон швів піджака. Щойно я переступила поріг вітальні, він підвів погляд і підвівся, щоб привітати мене. Саме в цей момент я відчула, як старша покоївка відчутно ляснула мене по спині.

— Уклін, — прошепотіла вона, схиляючись сама.

Цього разу їй не зійде з рук така зухвалість. Від їхнього ставлення в мені закипала злість. Я елегантно підняла руку, наче готуючись до реверансу, але в ту ж секунду змахнула нею в бік чайного сервізу.

Витончені блюдця, чашки та чайник в одну мить перетворилися на дрібні уламки дорогої порцеляни. У грудях неприємно запекло, але я навіть не подала виду. Маркіз переводив погляд з мене на залишки посуду й назад. Він відкрив рота, але так і не встиг нічого сказати.

— Хм, у маркіза настільки некомпетентна прислуга? Чого стоїш? Прибирай.

Я натягнуто всміхнулася. Покоївка була вищою за мене, але під моїм поглядом помітно знітилася.

— Я зараз покличу…

 — Прибирай, я сказала! — гаркнула я, вказуючи на уламки.

Кассіан швидко підійшов і різким рухом розвернув мене за плечі до себе, злегка струснувши. Його сірі очі впилися в моє обличчя. Його лють можна було зрозуміти: він не знав усієї ситуації. Обличчя покоївки наповнилося надією, але я й не думала відступати. Поклавши долоні на руки маркіза, я обережно зняла їх зі своїх плечей. Спочатку одну, потім іншу.

— Маркізе, — тихо почала я. — Склалася ситуація, яку я не могла проігнорувати. Перед вами я прошу вибачення за сцену, яку вам довелося побачити, але… 

— Але? — він зробив крок назад. 

— Бачите, ваша прислуга вкрай зневажливо ставилася до мене протягом усього цього місяця, — я обійшла Кассіана і граційно присіла на диван, притримуючи пишну сукню. — Тож я подумала: можливо, у цьому домі слугам дозволено більше, ніж вони мають право собі дозволяти?

Я кивнула на служницю, яка все ще стояла біля входу, благально дивлячись на господаря. Він слухав мовчки, з кам’яним виразом обличчя.

Маркіз втомлено провів рукою по обличчю. Зараз він був у складному становищі, але вибір зробив миттєво.

— Прибери, — скомандував холодний чоловічий голос. — Чого стоїш?

Покоївка стисла зуби так міцно, що на щелепах заграли жовна. Вона програла «жебрачці». Покірно виконавши наказ, жінка вклонилася і поспішно покинула вітальню.

— Леді, я вимагаю пояснень.

Кассіан підійшов ближче, буквально нависаючи над сидячою мною. При денному світлі його обличчя здавалося ще суворішим. Ідеально вкладене волосся й холодний погляд дратували мене ще більше.

— Повторюю: ще раз прошу вибачення, та прислуга має знати своє місце.

— Тц. — Він невдоволено цокнув язиком. — Здається, у моєму маєтку саме я маю вирішувати, де чиє місце, леді.

Я лише відвернулася до вікна, що виходило на головний двір.

— Тим не менш, що ви мали на увазі під «вкрай зневажливо ставилися»? — продовжив він. — Я віддав чіткий наказ потурбуватися про вас на час відновлення.

Маркіз підійшов до дивана навпроти й важко опустився на нього, не прибираючи рук із «замка» на грудях. Він терпляче чекав на відповідь, роздивляючись мене та моє нове вбрання. На мить його погляд затримався на моєму обличчі - надто довго, як для простої формальності. Та щойно наші очі зустрілися, він різко відвернувся, ніби його заскочили за чимось забороненим.