Кассіан ді Монтеро

Мене вже давно не полишало тривожне передчуття. Сидячи в розкішному кріслі посеред оздобленого деревом кабінету, я не міг думати ні про що інше. Слуги, як завжди, поралися навколо. Одна з покоївок, руда й зовсім юна, старанно стирала пил із книжкової полиці, дбайливо повертаючи кожен том на місце. Літня пані у чепчику ретельно протирала поверхні. Життя в маєтку текло своїм звичним ритмом — одноманітним, бездоганним і до нестерпності набридлим.

У двері постукали.

— Сер, це терміново.

Після цих слів двері відчинилися, і до кімнати впевненим кроком увійшов дужий чоловік. Я впізнав його — один із лицарів мого роду. Мечником він був посереднім, тож його зазвичай ставили на головну браму.

— Що там? — я втомлено підняв на нього погляд крізь стоси паперів, що захаращували стіл.
— Маркізе, я знайшов вашу родову печатку!

Голос лицаря звучав самовдоволено, а вся його постава випромінювала гордість. У руках він тримав перстень, демонструючи його всім навколо, наче здобутий у бою трофей. Я машинально глянув на власну руку, де, як і завжди, був мій перстень із трояндою, а тоді знову перевів погляд на перстень у його долоні.

Щось тут не сходилося. Недобре передчуття, що від самого ранку точило мене зсередини, раптом стиснуло груди з новою силою. Я різко підвівся, гримнувши долонями по масивному столу. Покоївки злякано зойкнули, а лицар лише насупився, все ще не розуміючи, що відбувається.

Одним ривком я опинився біля нього й вихопив перстень.

— Ім’я? — крижаним тоном запитав я, вдивляючись у гравіювання.
— Гаррі, — гордовито відповів він, усе ще чекаючи на похвалу.

У скронях запульсувало від гніву.

— Чорт би тебе побрав, Гаррі...

Я вп’явся рукою в комір його мундира й ривком притягнув до себе. Лицар лише розгублено підняв руки, не розуміючи, де припустився помилки.

— Хто приніс цю печатку? — майже пошепки спитав я, а тоді, не давши йому вставити й слова, прошипів: — Де вона?

Руда покоївка й літня служниця заметушилися, намагаючись щезнути з очей. Така поведінка зовсім не пасувала аристократові, але від мого самоконтролю цієї миті не лишилося нічого. Із покоління в покоління в нашій родині передавали один-єдиний заповіт: «Коли мине триста років, з’явиться жінка з печаткою — допоможіть їй».

Ступаючи довгими коридорами маєтку, я не стримувався у виразах. Лицар, щосили намагаючись не відстати від мого швидкого кроку, раз у раз збивався з ритму. Він мав вигляд дитини, яку покарали за зламану іграшку, але мені було байдуже. У голові стукала лише одна думка:

«Ми чекали на неї три століття — і зустріли в’язницею.»

Переді мною, на кам’яній підлозі, сиділа квола жінка. Худа, зовсім знесилена. Вона жадібно поїдала юшку, якою в підземеллях маєтку зазвичай годували злодіїв та грабіжників, і гризла черствий учорашній хліб. Одяг на ній безглуздо висів і здавався надто старомодним — такі фасони я бачив хіба що в музеях та на запилених картинах. Великі карі очі з острахом вдивлялися в наші постаті, що нависли над нею.

У мене защеміло в грудях. Кілька секунд я не наважувався підійти ближче — хотілося бодай якось її втішити, але чи було це доречно?

— Леді Віанно...

Мимоволі я простягнув до неї руку — ніби це справді могло допомогти. Та вона відсахнулася й миттєво сховала за спину жалюгідний шматок хліба. Жінка виглядала зовсім молодою — не набагато молодшою за мене, але ці налякані очі... Серце в грудях пропустило удар.

— Хт... кхм... хто ви? — ледве чутно, сиплим голосом запитала вона.

Я обережно присів поруч, намагаючись усім своїм виглядом показати, що не становлю загрози. Хотів було пояснити, ким я є, але вона злякано втупилася в моє обличчя й почала виправдовуватися:

— Я... я не крала, — захрипіла вона. — Я можу все пояснити. Ваш предок... кх...

У цю мить жінка схопилася за голову, стогнучи від різкого болю. Я вже було кинувся до неї, та мій погляд застиг на її зап’ястях. Там, на блідій шкірі, яскраво проступали сині відбитки грубих чоловічих пальців.

Я лише глянув на лицаря через плече — і він зблід. Та щойно я повернувся до Віанни, як вона, здригнувшись, упала мені просто на руки, втративши свідомість.

«Що мало статися, щоб вона виглядала настільки погано?» — промайнуло в голові.

Обережно підхопивши дівчину, я швидко попрямував до виходу з підземелля. Віанна була надзвичайно легкою, майже невагомою, а її тонка рука безжиттєво звисала додолу. Крізь старомодну тонку тканину я відчував, якою крихкою вона була. Назустріч мені вибіг шокований дворецький — чоловік середнього віку з пишними вусами та незмінним моноклем. Я кинув йому коротку команду; він без зайвих запитань лише хитнув головою і негайно покликав інших слуг.

Першими до виділеної для «гості» спальні прибули покоївки. Вони засукали рукави й заходилися переодягати Віанну та дбайливо вкладати її в ліжко, яке здавалося занадто величезним для такої тендітної постаті. Слідом за ними з’явився лікар маєтку. Ретельно оглянувши жінку, він лише підтвердив мої найгірші побоювання — крайній ступінь виснаження.

Єдине, що ми могли зробити для неї зараз: забезпечити повний спокій і годувати, поступово збільшуючи порції, щоб не зашкодити ослабленому організму.

Я доручив усі турботи головній покоївці та попрямував до сімейного архіву. Судомно перебираючи стоси запилених документів, я намагався знайти бодай якісь відповіді.

Чому вона в такому стані? Що я, як нащадок маркіза Теона, маю робити далі? Та папери мовчали. Жодного слова, жодного натяку. Лише нескінченне повторення тієї самої фрази із заповіту: «Коли мине триста років, з’явиться жінка з печаткою — допоможіть їй».

— Як саме я маю їй допомогти? Нагодувати? І це все? Безглуздя... — я лютився на своїх предків за ці туманні інструкції.

Аж раптом мене осяяло: я жодного разу не бачив того самого договору між Віанною та Теоном. Його не було в архівах, хоча батько точно розповідав мені про нього. А йому — дідусь, і так щонайменше десять поколінь поспіль. Де ж схована ця проклята угода?