Понад триста років (3)

По спині пробіг морозець. Я вже чула цей голос раніше, але постать чоловіка все ще залишалася прихованою в тіні. Розгублено озираючись, я нарешті помітила статного незнайомця: він напівлежав у вікні першого поверху, опершись на руки й спостерігаючи за моїм «приземленням».

Я примружила очі, намагаючись розгледіти хоч щось, крім темного силуету. Чоловік гучно й незадоволено видихнув, а потім клацнув пальцями. Мить — і навколо спалахнули ліхтарі.

Їхнє тепле світло було магією. Я мимоволі усміхнулася, вражена таким простим, майже буденним закляттям, яке водночас здавалося мені цілком чужим. Раніше маги не витрачали сили на подібні дрібниці: більшість заклять мали захисний або бойовий характер. А тут…

— Краса… — прошепотіла я.

Чоловік запитально вигнув брову, не відриваючи погляду від мого зачарованого обличчя. Сцена, мабуть, видалася йому кумедною: я стояла босоніж, приклавши одну руку до серця, а іншою мало не торкалася повітря, ніби намагалася на дотик вловити плетиво закляття.

Коли чоловік раптово опинився зовсім поруч, нависаючи наді мною, я злякано скрикнула і відсахнулася.

— Маркізе!

Переді мною стояв високий, міцно складений чоловік у зручному домашньому одязі. На його плечах лежала накидка з вишитими трояндами. Він дивився на мене з німим запитанням, тримаючи руки в кишенях штанів. Тепле світло магічних ліхтарів вигравало на його русявих пасмах і підкреслювало холод сірих очей.

— Віанно, радий новій зустрічі, — він підняв очі на вікно моєї спальні, а потім знову опустив їх на мене. — Знову за таких дивних обставин, чи не так?

Кутики його губ злегка піднялися в усмішці. Голос звучав втомлено і трохи сонно.

— Я вас розбудила?

— Ні, я працював у кабінеті, — він кивнув у бік відчиненого вікна, де яскраво сяяло світло. — І вирішив трохи подихати повітрям…

— А тут я, як бачите. — Я спробувала вдати, ніби нічого особливого не сталося. — Ну, що ж, не буду вас відволікати. Ви ж, мабуть, дуже зайняті.

Маркіз насупився, чудово зрозумівши, кому саме була адресована моя шпилька. Проте з притаманною аристократу гордістю він витримав колкість.

— Леді, на вулиці холодно…

Поки він щось бурмотів про нічну прохолоду, я витягла заздалегідь скинуті з вікна капці й спокійно взула їх під здивованим поглядом аристократа.

— Як вас звати? — запитала я, випроставшись і поглянувши на господаря маєтку.

Він, здавалося, оторопів від такої фамільярності. Але я ніколи й не була справжньою аристократкою, тож правила етикету мене мало хвилювали.

— Хм... — його плечі затремтіли, поки він стримував сміх, — Кассіан ді Монтеро до ваших послуг.

Маркіз по-аристократичному вклонився, поклавши праву руку на груди. Здавалося, він усе ще боровся зі сміхом, бо поклін дещо затягнувся.

— Монтеро… — на мить я замислилася, вглядаючись у риси обличчя Кассіана. — У вашій зовнішності майже нічого не лишилося від вашого предка.  А шкода.

Я демонстративно закотила очі — давня звичка — і виконала бездоганний реверанс.

— На цьому відкланяюся, маю плани, маркізе Кассіане ді Монтеро.

Кожну літеру його імені я наче смакувала, навмисне розтягуючи звуки. Чи то в мені ворухнулися теплі спогади про його пращура, чи просто моя справжня натура нарешті почала брати гору... Проте, випроставшись, я зустріла не роздратування, а голосний сміх маркіза. Він більше навіть не намагався його стримати. Цей дзвінкий голос розрізав тишу саду й ехом відлунював у вухах, поки я із захватом та дрібкою смутку спостерігала за ним.

— Я помилялася. Усе ж дещо ви успадкували від мого доброго друга...

Кассіан здригнувся, почувши цю фразу. Сміх миттєво вщух, і його сірі очі завмерли на моєму обличчі. Я не могла прочитати його думок — тепер вираз обличчя не видавав жодної емоції.

— Леді, перепрошую, але вам не варто гуляти наодинці. Я планував навідатися до вас пізніше…

— Пф, — пирхнула я, перебивши маркіза. — Я вас почула. Але не вам вирішувати, що мені варто робити, а що ні.

Мій голос звучав спокійно, але твердо. Я зовсім не боялася чоловіка, який стояв навпроти в теплому сяйві магічних ліхтарів. 

— Я тут із власної волі. Прийшла забрати те, що було обіцяне мені триста років тому.

Кассіан зробив крок назустріч, і я мимоволі вловила тонкий аромат деревини та весняного бузку.

— Понад триста років, — повторив він, ніби пробуючи ці слова на смак. —  Ви говорите про час так, ніби він для вас нічого не важить.

— Для мене так і є, маркізе, — я відірвала погляд від ліхтарів і подивилася йому прямо в очі. — Я проспала три століття. Світ змінився. Справді змінився. А я нічого про нього не знаю.

Кассіан на мить завагався. Його холодний погляд пом’якшав, але в ньому з’явилася тінь тривоги.

— Світ змінився, Віанно, — підтвердив він мої слова. — Ви стали для нього легендою...навіть міфом. Лише моя сім’я несла пам’ять про вас усі ці роки.

Він простягнув руку, вказуючи на стежку, що вела вглиб саду, де під місячним світлом вишні здавалися срібними.

— Якщо ви так прагнете насолодитися садом — ідіть. Але дозвольте мені супроводжувати вас.

Я завагалася. Бажання прогулятися наодинці нікуди не зникло, але його пропозиція була надто слушною, щоб відмовитися.

— Добре, маркізе Кассіане. Ведіть. Але не сподівайтеся, що я буду мовчати, якщо ваші вишні пахнуть гірше, ніж триста років тому.

Він ледь помітно всміхнувся — цього разу по-справжньому тепла іскорка промайнула в його очах. Ми рушили вглиб саду. Магічні ліхтарі загорялися один за одним, щойно ми підходили, осяюючи доріжку, вже присипану білими пелюстками вишні. Йшли мовчки, тримаючи дистанцію. Ніхто не наважувався заговорити - ніби сам сад не терпів зайвих слів. Відчувалося, як магія цього маєтку, хоч і слабка, потроху відгукується в моєму знівеченому ядрі.