Понад триста років

Із прочиненого вікна віяв легкий бриз, колихаючи високі тюлі. Тіло огортала м’якість постелі та подушок, а звідкись доносився ніжний аромат лаванди. Повіки повільно піднялися. Цього разу стеля була надто високою, але ідеально білосніжною. Мені було тепло й затишно, хоча сил у тілі після сну не додалося.

«Ніби трьохсот років сну було замало».

Живіт досі бурчав від голоду, а в грудях стискало — нагадування про вже далеке минуле. Мимоволі я згадала ту горбушку хліба, яку так і не встигла доїсти у в’язниці. Мої «оплакування» перервала молода жінка в одязі покоївки.

«За стільки років форма служниць майже не змінила фасону».

Ця думка змусила мене ледь усміхнутися. Медові очі дівчини нарешті зустрілися з моїми; вона охнула й швидко вибігла з кімнати.

— Що за… — почала я, але не встигла навіть здивуватися, як мене знову перервали.

Тепер покоївок було з десяток. Усі — молоді дівчата приблизно одного віку, але серед них вирізнялася одна — старша за решту, жінка років сорока.

«Головна?»

Усі разом вони вклонилися за її командою.

— Леді Віанно, ви — почесна гостя нашого господаря. Якщо вам буде щось потрібно, ми до ваших послуг. — Вона зміряла мене поглядом. — За мить ми принесемо сніданок.

Жінки знову коротко вклонилися й вийшли з кімнати.

«Що це щойно було?»

За хвилину до просторої спальні увійшла та сама служниця з медовими очима. У руках вона тримала металеву тацю з їжею. Дівчина виглядала зніяковілою й раз у раз зиркала на мене крадькома, наче хотіла щось запитати, але не наважувалася.

— Я Анна, — коротко представилася вона й заходилася поратися біля ліжка.

Спочатку вона обережно допомогла мені піднятися й підклала подушку під спину. Таця, як виявилося, мала ніжки й тепер стояла просто переді мною. Навіть такі дрібниці дивували мене — зрештою, триста років я не бачила світу.

Анна хотіла було почати годувати мене з ложечки, але я зупинила її:

— Перепрошую, я можу сама.

Дівчина широко розплющила очі, а її веснянкуваті пухкі щоки вкрилися рум’янцем. Кивнувши, вона відійшла трохи далі, спостерігаючи за мною. Від її погляду ставало ніяково.

Останнє, що я пам’ятаю, — це маркіз, що стояв переді мною на коліні. Отже, зараз я в його маєтку, і він знає, хто я.

«От і добре.»

Коли я закінчила скромну трапезу з овочевого бульйону, покоївка винесла порожні тарілки. Далі мене хотіли відвести до купальні, але я була занадто знесилена, щоб навіть встати.

Я бачила, як служниці співчутливо дивилися на мене й перешіптувалися. Через це мені було ніяково, але я справді нічого не могла вдіяти. Згодом покликали охоронця, який стояв під моїми дверима, і коротко пояснили ситуацію. Кінчики його вух побагровіли; він почухав щоку й поглянув на мене — оточену білими шовковими ковдрами та осяяну весняним світлом.

Це був міцний чоловік років тридцяти, з темним неслухняним волоссям і зеленими очима. Він широкими кроками вмить опинився поруч, коротко вибачився й з легкістю підхопив мене на руки, наче я нічого не важила.

«Схоже, від мене й справді лишилася сама тінь».

Я почувалася дуже ніяково, але чоловік обережно тримав мене, поки служниці йшли за ним до купальні, обговорюючи мене впівголоса.

— І хто вона така для маркіза? — прошепотіла повненька брюнетка.

— Не знаю… Коханка? Та ні, навряд. Наш господар не з тих, хто приводить у дім абикого.

Мені стало нестерпно соромно, і я мимоволі сховала обличчя в грудях охоронця. Він суворо озирнувся на служниць, і ті вмить замовкли. Я не бачила його обличчя, але була йому щиро вдячна за цю тишу.

Коли ми дісталися купальні, він обережно посадив мене на стілець біля витонченої металевої ванни, коротко вклонився й вийшов.

Провівши його поглядом, я помітила, як розчервонілася його шия, і тихо хмикнула. Здається, це неабияк здивувало прислугу.

До самої ванни мене садити не стали — просто мили, поливаючи теплою водою, поки я сиділа на стільці. Я опустила обличчя, намагаючись прикритися й не помічати жалісливих поглядів дівчат. Вони співчували мені, але вперто мовчали, наче боялися сказати зайве.

Око зачепилося за дзеркало в кутку. Я розуміла, що моє тіло зараз виснажене, але побачити себе на власні очі було… боляче. Таких якісних дзеркал у моєму минулому ще не існувало, але я пам’ятаю себе підтягнутою, з гарними формами, а зараз…

Труснувши головою, я відкинула ці думки. Це тимчасовий, хоч і неприємний ефект сну, якого взагалі не мало бути. Щось точно пішло не так тоді, але спершу я мала оговтатися й поговорити з господарем цього маєтку.

Минув місяць. День за днем мене годували, мили, перевдягали й повертали мені сили, доки я знову не змогла самостійно стояти на ногах. Риси обличчя свіжішали, впалі щоки змінилися витонченими вилицями.

Проте за весь цей час я так і не змогла зустрітися з маркізом. Слуги наче навмисно уникали розмов про нього. Зі мною взагалі мало спілкувалися — лише коротко й по суті: питали про уподобання в їжі, одязі чи макіяжі.

Я почувалася самотньою і… замкненою.

З вікна виднівся чудовий сад, куди я так прагнула потрапити, але мене не випускали, посилаючись на слабкість.

«Слабкість? Дайте мені трохи часу, і я ще покажу, хто тут слабкий».

І справді, давним-давно, коли цих людей ще й на світі не було, я врятувала імперію, пожертвувавши всім. Тупий біль під сонячним сплетінням не давав про це забути. Саме там у кожної живої істоти було ядро манни.

Дочекавшись сутінків, я зрозуміла: мені набридло чекати, поки мене, наче безпорадну дитину, виведуть на прогулянку. Я твердо вирішила дістатися того самого саду й уперше за триста років просто насолодитися тишею та цвітінням вишні.

Виглянувши у прочинене вікно, я оцінила розміри маєтку та приблизне місце свого «ув’язнення». Моя спальня розташовувалася на другому поверсі.