Понад триста років (2)

Із прочиненого вікна віяв легкий бриз, колихаючи високі тюлі. Тіло огортала м’якість постелі та подушок, а звідкись доносився ніжний аромат лаванди. Повіки знову повільно піднялися. Цього разу стеля була занадто високою, але ідеально білосніжною. Мені було тепло і затишно, хоча сил у тілі після сну й не додалося.

«Ніби трьохсот років сну було замало».

Живіт досі бурчав від голоду, а в грудях стискало — нагадування про вже далеке минуле. Мимоволі я згадала ту горбушку хліба, яку так і не встигла доїсти у в’язниці. Мої «оплакування» перервала молода жінка в одязі покоївки.

«За стільки років форма служниць майже не змінила фасону».

Ця думка змусила мене злегка усміхнутися. Медові очі дівчини нарешті зустрілися з моїми; вона охнула та швидко вибігла з кімнати.

— Що за… — почала було я, але не встигла навіть здивуватися, як мене знову перервали.

Тільки покоївок було вже з десяток. Усі — молоді дівчата, приблизно одного віку, але серед них вирізнялася одна - старша за решту, жінка років сорока.

«Головна?»

Усі разом вони вклонилися за командою старшої.

— Леді Віанно, ви - почесна гостя нашого господаря. Якщо вам буде щось потрібно, ми до ваших послуг. — Вона зміряла мене поглядом. — За мить ми принесемо сніданок.

Жінки знову коротко вклонилися і вийшли з кімнати.

«Що це щойно було?»

За хвилину до просторої спальні увійшла та сама служниця з медовими очима. В руках вона тримала металеву тацю з їжею. Дівчина виглядала зніяковілою і раз у раз зиркала на мене крадькома, наче хотіла щось запитати, але не наважувалася.

— Я Анна, - коротко представилася вона й заходилася поратися біля ліжка.

Спочатку вона ніжно допомогла мені піднятися і підклала подушку під спину. Таця, як виявилося, мала ніжки й тепер стояла прямо переді мною. Навіть такі дрібниці дивували мене. Зрештою, триста років я не бачила світу.

Анна хотіла було почати годувати мене з ложечки, але я зупинила її: 

— Перепрошую, я можу сама.

Дівчина широко розплющила очі, а її веснянкуваті пухкі щоки вкрилися рум’янцем. Кивнувши, вона відійшла трохи далі, спостерігаючи за мною. Від її погляду ставало трохи ніяково.

Останнє, що я пам’ятаю — це маркіз, що стояв переді мною на коліні. Отже, зараз я в його маєтку, і він знає, хто я.

«От і добре.»

Коли я закінчила скромну трапезу з овочевого бульйону, покоївка винесла порожні тарілки. Далі мене хотіли відвести до купальні, але я була занадто знесиленою, щоб навіть встати.

Я бачила, як служниці співчутливо дивилися на мене та перешіптувалися. Через це мені було ніяково, але я справді не могла нічого вдіяти. Згодом покликали охоронця, який стояв під моїми дверима, і коротко пояснили ситуацію. Кінчики його вух побагровіли; він почухав щоку і поглянув на мене — оточену білими шовковими ковдрами та осяяну весняним світлом. Це був міцний чоловік років тридцяти, з темним неслухняним волоссям і зеленими очима. Він широкими кроками вмить опинився поруч, коротко вибачився і з легкістю підхопив мене на руки, наче я зовсім нічого не важила. 

«Схоже, від мене й справді лишилася сама тінь».

Я почувалася дуже ніяково, але чоловік обережно пригортав мене до себе, поки служниці йшли за ним до купальні, обговорюючи мене впівголоса. 

— І хто вона така для маркіза, — прошепотіла повненька брюнетка.

—Не знаю... Коханка? Та ні, навряд. Наш господар не з тих, хто приводить у дім абикого.

Мені стало нестерпно соромно, і я мимоволі сховала обличчя в охоронця на грудях. Він суворо озирнувся на служниць, і ті вмить замовкли. Я не бачила його обличчя, але була йому щиро вдячна за цю тишу.

Коли ми дісталися купальні, він обережно посадив мене на стілець біля витонченої металевої ванни, коротко вклонився й вийшов.

Провівши його поглядом, я помітила, як розчервонілась його шия, і мимоволі тихо хмикнула. Здається, це неабияк здивувало прислугу.

До самої ванни мене садити не стали - просто мили, поливаючи теплою водою, поки я сиділа на стільці. Я опустила обличчя, намагаючись прикритися і не помічати жалісливих поглядів дівчат. Вони співчували мені, але вперто мовчали, наче боялися сказати зайве.

Око зачепилось за дзеркало в кутку. Я розуміла, що моє тіло зараз виснажене, але побачити себе на власні очі було… боляче. Таких якісних дзеркал у моєму минулому ще не існувало, та я пам'ятаю себе підтягнутою, з гарними формами, а зараз… Труснувши головою, я вигнала ці думки. Це тимчасовий, хоч і неприємний ефект сну, якого взагалі не мало бути. Щось точно пішло не так тоді, але спершу я мала оговтатися та поговорити з господарем цього маєтку.

—------------------------------------------------------------------------------

Минув місяць.  День за днем мене годували, мили, перевдягали й повертали мені сили, доки я знову не змогла самостійно стояти на ногах.  Риси обличчя свіжішали, впалі щоки змінилися високими витонченими вилицями. Проте за весь цей час я так і не змогла зустрітися з маркізом. Слуги наче спеціально уникали розмов про нього. Зі мною взагалі мало спілкувалися — лише коротко та по суті: питали про уподобання в їжі, одязі чи макіяжі. Я почувалася самотньою і… замкненою. З вікна виднівся чудовий сад, куди я так прагнула потрапити, але мене не випускали, посилаючись на слабкість.

«Слабкість? Дайте мені трохи часу, і я ще покажу, хто тут слабкий.» — думала я, спостерігаючи за розквітлими деревами. 

І справді, давним-давно, коли цих людей ще й на світі не було, я врятувала імперію, пожертвувавши всім. Тупий біль під сонячним сплетінням не давав про це забути. Саме там у кожної живої істоти було ядро манни.

Дочекавшись сутінок, я зрозуміла: мені набридло чекати, поки мене, наче безпорадну дитину, виведуть на прогулянку. Я твердо вирішила дістатися того самого саду, що так звабно красувався під моїми вікнами, і вперше за триста років просто насолодитися тишею та цвітінням вишні.