Понад триста років (1)

Тук - тук.

Тук - тук.

Серце билося надто гучно, ніби хтось стукав зсередини. Надворі вже світало. Сонячне світло пробивалося крізь заплющені повіки, які, здавалося, й не збиралися відкриватися... до сьогодні.

Молода жінка різко вдихнула й розплющила очі. Стеля кімнати була їй незнайома. Пожовкла, вкрита тріщинами й облупленою білою фарбою, вона виказувала роки занедбаності.

Тук - тук.

Тягнучий біль у грудях не відпускав. Жінка повільно підвелася, відчуваючи дивну слабкість у всьому тілі. Ще мить тому вона тиснула комусь руку... Кому? Спогади були туманні. Вона не могла пригадати обличчя, але знала напевно: це був хтось важливий.

Одне вона розуміла точно - якщо прокинулася, то минуло рівно триста років.

Імперія Ровелія розквітала. Надворі тривав трьохсотий рік із дня перемоги над магічними чудовиськами, здобутої великою чарівницею. Її ім’я стерлося з часом, та подвиги досі оспівували. Весна остаточно відібрала владу в зими, і столиця готувалася до великого фестивалю на честь тієї давньої перемоги.

Жвавою вулицею крізь торговий квартал повільно йшла молода жінка. Вона була виснажена до межі, аж надто худа. Великі карі очі тьмяніли на тлі темних синців, а вроду приховували запалі щоки. Каштанове волосся, недбало заплетене в косу, безживно лежало на плечі.

Перехожі цуралися її, косо позирали й перешіптувалися, навіть не думаючи про те, що вона все чує.

- Ох, невже в столиці ми тепер мусимо дивитися на жебраків?

- Огидно! - вигукнула молода дама в пишній сукні. - Це столиця Ровелії чи нетрі?

"Значить, я справді в столиці."

Жінка повільно озирнулася. За її спогадами, те, що вона шукала, мало бути саме тут. Але минуло стільки років...

І раптом її погляд зачепився за високі металеві ворота, що перекривали вхід до великого маєтку. Та найважливішим було не це. На воротах красувався герб із трояндою.

- Знайшла...

Щойно ці слова зірвалися з її губ, як до неї підійшов явно невдоволений охоронець. Високий, статний лицар у дорогому мундирі дивився на неї з холодною зневагою.

- Що ти тут забула? Це маєток маркіза. Таким, як ти, тут не місце.

Його погляд ковзнув по її зношеному одязі й виснаженому обличчю. Лицар скривився й грубо схопив її за зап’ясток.

- Я ж сказав - забирайся звідси, поки ціла!

Сил пручатися в неї не було. Навіть від такого поштовху вона не втрималася й упала на брудну дорогу.

- Покличте маркіза... - ледь чутно прошепотіла вона, притискаючи руки до грудей.

Охоронець розреготався.

- Ха! Якого ще маркіза? Ти що, щось у нього вкрала й прийшла вимагати гроші? Ану покажи руки!

Він знову схопив її - цього разу ще грубіше - і смикнув угору. Неподалік уже зібралися зіваки, що, здавалося, лише насолоджувалися видовищем. Кожен із них вважав себе кращим за цю "жебрачку", яка так відчайдушно притискала щось до грудей.

Сили були нерівні. Охоронець рвучко вирвав предмет із її рук.

- Перстень із трояндою?.. Та ти вкрала печатку маркіза?!

Навколо одразу здійнявся засудливий гамір. Ніхто не хотів слухати пояснень чи заперечень нещасної.

У голові запаморочилося. Голоси навколо стали далеким, глухим відлунням.

"Дивно було сподіватися, що мене тепло зустрінуть... Дурна."

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Холодна підлога обпікала тіло. Десь угорі, у відлунні тиші, чулося, як зі стелі крапає вода.

Кап - кап.

Кап - кап.

"Дратує."

Я повільно підняла важкі повіки й обвела поглядом приміщення. Цегляні стіни, жодного вікна, решітка замість дверей.

"В’язниця...просто чудово..."

Голова гуділа від удару - схоже, я знепритомніла просто перед воротами. Підвівшись із голої підлоги, я помітила біля себе миску з якоюсь юшкою та шматок хліба. Живіт зрадницьки забурчав. Коли я жадібно взялася пити ту сумнівну рідину й заїдати її підсохлим хлібом, почула вдалині важкі кроки й уривки голосів, що розсипалися луною кам’яними коридорами.

-...ідіоти... де...ли...

З кожною миттю слова ставали виразнішими. Злий чоловічий голос розітнув тишу; другого майже не було чути, або той просто мовчав.

- Де вона, чорт би вас забрав?!

- Тут, сер...

- Мовчи, заради імперії мовчи, поки голова ще на плечах!

Я насторожилася, але їсти не припинила. Це була моя перша їжа за триста років, і, якщо чесно, все виявилося не таким уже й жахливим. Поки я сиділа на підлозі, дожовуючи хліб, перед решіткою зупинилися дві пари начищених шкіряних чобіт.

- Леді... - тремтячим голосом промовив чоловік.

Я підвела очі. На мене дивився чоловік із сірими очима. У його погляді не було огиди - лише співчуття і ще якась дивна, незрозуміла емоція. Він злиться на мене?

- Леді Віанна...

Чоловік простягнув до мене руку. Я миттєво сховала хліб за спину й відсунулася далі, не маючи сили навіть підвестися.

- Хт... кхм... хто ви? - мій голос звучав тихо й хрипко від виснаження.

За його вбранням було ясно - це не лицар. Вельможа. Хоча за триста років мода могла змінитися безліч разів, і я вже не була певна ні в чому.

Поки я міркувала, чоловік повільно опустився переді мною на одне коліно. Тоді я побачила на його елегантному темно-синьому камзолі вишитий герб із трояндою.

- Маркіз! Я... я не крала, - поспішно прошепотіла я. - Я можу все пояснити. Ваш предок... кх...

Різкий біль у голові змусив мене замовкнути. Я притисла холодні долоні до обличчя. На оголених зап’ястках темніли свіжі синці.

Маркіз сердито глянув через плече на лицаря позаду.

Перед очима знову все попливло.