Зустріч

(Маніфест закоханості)

Часом мені здавалось, що війна ніколи не закінчиться. І мене поривало на сльози й тотальну лють. Та в моменти хороших новин – виграних битв, розбитих ворогів чи просто збитих дронів – моє серце співало, бо все це наближало нас до одного – зустрічі.

Я багато мріяла про неї. Багато ночей провела у маренні-напівсні. Уявляла, яку сукню одягну, куди підемо і, звісно, тебе. Твої міцні руки навколо мого стану, гарячі поцілунки моїх мокрих від сліз очей й обійми, в яких я втопилася б без жалю й доостанку! Уявляла твою посмішку і вираз очей під час наших особливих жартів, твої величні кроки по вулицях запилюченого міста, твої думки, що так плавно перетікали в слова й завершувались такими вже мені рідними губами! І – Боже! – все це відбулось!

Стояла літня спека – як ненавиджу я її! Моє тіло від сонця ховала давно й ніжно улюблена чоловіча сорочка, яку я безсоромно придбала сама собі. А ноги лишились голими – короткі чорні шорти і непрактичні влітку, але найкращі мої кеди! Довге волосся зібране в хвіст, а голова прикрита кепкою. Рюкзак на плечі – власне, в цьому вся я. Думала одягнути плаття – ти ж любиш – але… Я не про них насправді. За давньою, ще довоєнною, домовленістю, зустрітись мали на парковці біля супермаркету. Я горіла бажанням і леденіла від страху! А що як цим все і кінчиться? Ми вже не ті, що були до війни. Вже зовсім не ті… Стомлені й зотлілі зсередини – чи зможемо відродити наше вогнище й засадити все навколо співочим лісом?..

Я відчула тебе. Обернулась. Ти йшов такий високий і променистий! Здавалось, війна додала тобі зросту. Чи то внутрішня міць випростувала тебе?.. Блакитні очі повнились тою особливою тихою радістю, яку не раз я бачила й у своїх. Ми бачили світ в однакових кольорах. Як добре, як добре!

Ті перші (здавалось, що перші взагалі, хоч то лиш після довгої розлуки) обійми я запам’ятала назавжди! Вони стали новим початком. Я стрибнула в них як зі скелі в безкраю прірву і – злетіла. І відтоді повсякчас літаю поруч з тобою.

День минув у безкінечних вуличних лабіринтах і мав смак шоколадного (для мене) і фісташкового (для тебе) морозива. Я не знаю скільки сміху перейшло через наші уста, але не менше, ніж поцілунків. Ми говорили про все на світі і ні про що водночас. Ми були тут і зараз, але встигли повернутись в минуле й зазирнути в майбутнє. Ти водив мене улюбленими місцями, а я згадувала чи була тут до цього. Та найкращим став вечір.

Здається, вся вічність помістилась в той вечір. Ноги були стомлені, спухлі від кілометрів і сонця, та я погодилась йти до дамби. Аби лиш йти поруч тебе! Вогні, які зачарували мене колись вперше, тепер вразили особливо! Може тому, що освічували не лише мене?.. Під нами була вічність води, а над – безмежжя космосу. Такі маленькі в цьому великому світі ми вижили, щоб бути. І, маючи шанс бути разом, вирішили ним скористатись.