Розлука

Востаннє я бачив маму на вокзалі. Вона намагалась не плакати і махала «до скорої зустрічі!».

Того лютневого ранку я прокинувся, щоб, як звичайно, йти в ненависну школу. Але все було не так. Мама сказала, що почалась війна. Війна? Нам розповідали про неї на уроках історії. Ну, ще ми з хлопцями любили різні ігри про війну і танчики, що нагадували про ті часи. Та тепер війна перестала бути історією, а стала реальністю. Жахливою реальністю, через яку ми змушені були покинути свій дім.

Мама нашвидкоруч владнала мої і Маріїні речі. Поки вона це робила, я тупо дивився в екран телевізора, де показували перші вибухи й обстріли, сповіщали про наступ з різних сторін і ракетну небезпеку. Вже за годину ми були на залізничному вокзалі. Так багато людей я тоді бачив вперше й востаннє. Людське море колосилось й ревіло. І ми були його маленькою часткою.

Марія увесь час плакала. Мама щось говорила. Здається, про те, щоб я доглядав за сестрою, добре поводився, був чемним… Я не чув цього всього. Я слухав, але не чув. Та останнє мене ошелешило чи не більше, ніж новина про війну. Тітка Оля зустріне нас. Там ми разом з неї та її дітьми поїдемо до кордону, який потім і перетнемо, щоб рушити у безпечне місце. Мама ж… мама… Не поїде. Моя мама не поїде з нами!!! Вона не поїде, бо треба тут – в лікарні! В лікарні, куди з сусідніх міст, де вже справжнісіньке пекло, будуть звозити поранених… Моя мама не поїде! Не поїде!..

І сталося так. Був задушливий потяг, налякана тітка Оля, її незвично тихі близнюки Діма і Саша, безмірно довга черга на кордоні, перші європейські міста… А за ними гуртожитки, поселення й переселення, адаптація й безмежжя туги. Туги за домом і мамою. Вона подзвонила лиш раз. Сказала, що розлука буде недовгою, що вона скоро до нас приїде. І я зробив вигляд, що повірив, та не повірив жодному слову. Бо мама говорила так, як завжди, коли запевняла мене ще малого, або Марію, що укол не болітиме.

Я знав, що вона не приїде. Не знаю як, але я знав це, як колись те, що маленька істота в маминому животі буде моєю сестрою. Та попри це продовжував вірити. В те, що станеться чудо і ми знову будемо разом. В те, що мама приїде. В те, що розлука буде недовгою, як вона й обіцяла. Вірив аж до новин про те, що наше місто нещадно обстрілюють. Вірив, аж до новин про те, що туди заходять зі своїми ганебними прапорами вороги. Вірив, аж доки не дізнався, що в мамину лікарню за два дні після нашої розмови потрапив снаряд і всі, хто там був, загинули.

В той день, коли ми прощались на вокзалі, мені було 15 і я вірив, що розлука буде недовгою. В той день, коли мами не стало, мені теж було 15 і я вже знав, що розлука буде вічною.