Триптих війни

Очікування

Христина вже не чекала коханого. Перші два роки її серце рвалось, тужило, мліло, але сподівалось. А потім, враз, вітраж її мрій і сподівань розбився вщент. Вона лишилась збирати його потьмянілі уламки, і перебирала їх доти, аж поки порізалась. Наступні два роки пройшли в німому оглушливому стражданні. Маленька іскра на дні пітьми ще жевріла. Аж поки вітер часу не згасив її геть. Наступний рік – цілковите заледеніння.

З перших днів війни вона боялась, що почує ці слова. Почує саме від нього. Бо в новинах і серед знайомих їх було сотні. Чоловіки йшли, а жінки лишались. Одного ранку, коли війна тривала вже третій місяць, він таки сказав. Я йду. Вона просила. Вона благала. Але він все одно пішов. І до того напнуті як мотузки дні, стали безкінечно довгими. Та впродовж довгих восьми місяців вони незмінно починались з «Доброго ранку! Я живий. Як тобі спалось, сонце?» і незмінно закінчувались «Все добре. Спи спокійно. Обіймаю». Аж доки одного ранку все не скінчилось. Христина відповіла на звичне (таке любе й дороге!) повідомлення, але зворотної відповіді не отримала. Ні того вечора, ні наступного, ні п’ять років вечорів після. П’ять років! П’ять безкінечних років очікування! Оце тепер якраз виповнюється п’ять…

Вона шукала його в поранених і взятих у полон… Вона читала офіційні джерела і сухі військові звіти… Якогось дня вона врешті зважилась і почала шукати серед загиблих. Але нічого. Нічого так і не знайшла. Зник безвісти. Зник. Ну як же це «зник»? Не може людина просто отак взяти і зникнути! Була, а потім бац – і немає?!.. Але військові казали – може. Ті, хто повернулись. Казали, що в цій війні, серед тисяч бомб і ракет, серед диму хімічної зброї і нищівних танкових гусениць дуже легко зникнути. Дуже-дуже легко.

Тепер Христина знову дивилась на екран телефону. На те останнє повідомлення. «Спала добре. Знову снився ти. Вдома. У татовому кашкеті. Скучила дуже! Люблю». Повідомлення, яке так і не було прочитане. Тепер вона дивилась на нього і вже не чекала, щоб його прочитали. Ба, більше! Тепер вона хотіла стерти його. І все інше. Палець завис над кнопкою «видалити», коли пролунав дзвінок у двері. Чомусь ноги не слухались і не хотіли йти. Христина відчинила не дивлячись – пам’ять нагадала про довжину і натиск цього дзвінка, про який вона так довго мріяла! Друзки від мозаїки сподівань ожили. Вони закружляли вихором і склались у барвисту мить. Мить, яку не забути ніколи. Мить повернення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше