"Малий"

Ніч була доволі спокійною. Тільки десь на горизонті лунали вибухи та, здавалося, горіло небо. Олег довго вдивлявся у палаюче тло. Воно чомусь нагадувало йому світанки на морі, які запам'яталися ще з дитинства. Але тут не було ні того помаранчевого сонця, схожого на стиглі апельсини, котрі мама нарізала на свята, ні бурхливих хвиль, де купалися перші промені, ні звуків прибою, які потім слухав, приклавши ракушку до вуха...
Юнак пам'ятав, як батько, отримавши пропозицію щодо працевлаштування, відправився з сім'єю на південний схід країни. Та життя біля моря було коротким: у 2014 році їм довелося залишати уже рідний дім, тікаючи від валу війни, що котився державою. Тоді ще маленький хлопчик забирав із собою найцінніше - ракушки, які нагадували і про щасливе дитинство, і про швидке дорослішання.
Олегові було боляче від цих спогадів. Його обпікали думки про минуле, адже воно вже було таким недосяжним, як небо над головою. Юнак поглянув угору, де стрімко падала зірка, розрізаючи темне полотно. Хлопець загадав дивне та, мабуть, недоречне бажання: "Хочу піднятися в гори."
Колись йому це обіцяв батько, телефонуючи з-за кордону. А потім був нещасний випадок на будівництві, довге лікування та повернення тата додому, тільки вже на інвалідному візку... 
Згадувати маму було найважче. Він знав, що своїм вчинком змусив її страждати ще більше. Жінка леліяла єдиного сина, доглядала хворого чоловіка, працювала та знаходила всілякі підробітки, бо грошей все одно не вистачало. Повномасштабне вторгнення змусило сім'ю знову шукати новий дім, а хлопця - брати до рук зброю. Та тільки пішов він сюди тому, що ніхто, крім нього, не захистить рідних. Майбутнє країни - у його руках, як і цей автомат.
Через деякий час Олег відчув, що сон все ж таки прийшов до нього. Та зараз спати він не міг, тому доводилося знову роздумувати над чимось, згадувати шкільні роки й друзів. Хлопець мріяв про повернення додому, зустріч із однокласниками та рідними, мирне майбутнє...
Над головою ще досі сяяли зорі, але небо продовжувало горіти, тільки тепер ближче. Воно ставало червоногарячим, навіть кривавим. Юнак захвилювався, притис автомат. Звуки вибухів були гучнішими, а згодом Олег почув авіацію. Він стрімголов повернувся у бліндаж, щоб розбудити побратимів. 
Як би сильно вони не прагнули приховати хвилювання, їхні зіниці були наповнені тривогою. Олег вдивлявся в обличчя чоловіків та розумів, що ранок не обіцяє нічого хорошого. Всі були напоготові та чекали неминучого. 
"Стрий" зв'язався з іншими прбратимами та зовсім скоро Олег знаходився в окопі зі ще незнайомими військовими. До них повинна надійти допомога, але ніхто не знав, коли буде підкріплення.
Хлопцю не вперше доводилося перебувати під обстрілами та відстрілюватися у відповідь. Але сили були не рівні. Це зрозуміли усі, коли ворог почав застосовувати серйознішу зброю. 
Олег подумав, що боїться смерті. Він хотів жити, як і всі інші. Найбільше парубок злякався, коли зрозумів, що "Стрия" поранили. Він намагався відтягнути чоловіка хоча б трохи ближче до бліндажу. 
-"Малий", ти залиш мене... Я сам... - військовий стиснув кулаки від болю.
-Я не можу, ти ж...
-Іди, "Малий", іди... Впораюся. Я сьогодні помирати не збираюся...
Юнак кивнув головою та виконав прохання чоловіка. Згодом усі зрозуміли, що потрібно відступати, адже підкріплення досі не було, а ресурси закінчувалися на очах. 
Олег відходив разом з іншими до найближчого укріплення, часто вдивляючись у те місце, де ще недавно вечеряв. Поруч із ним ішов "Миколай". Старий ледь тягнув ногу, а штани на стегні повністю зафарбувалися кров'ю. Юнак підхопив діда, закинувши його руку на своє плече. Та встигнути за всіма їм не вдавалося.
-Відпусти мене і сам біжи, - "Миколай" осів на землю, переводячи дихання.
-Ні, не залишу.
-"Малий", тікай. Тут мій кінець, а не твій...
-Я побіжу за допомогою, вони донесуть. Тільки зачекати потрібно.
Дід нічого не сказав, лише залишився лежати на землі та важко дихати.
Олег біг до інших. Він бачив, що вони зупинилися зовсім недалеко та тепер зможуть дати відсіч противнику, адже підкріплення все ж таки є.
Ця відстань здавалася парубку вічністю та схожою на дорогу життя. Але, мабуть, так і було. Ноги несли його вперед, подалі від кривавого неба. Звуки пострілів та вибухів лунали в голові, заглушуючи швидке серцебиття. 
"Ще трохи, - повторював хлопець, - ще трохи..."
Олег відчув за своєю спиною удар об землю, який збив його з ніг. Сильний біль пронизав усе тіло. Юнак покотився по брудній землі та не міг зрозуміти, яке поранення отримав. Йому було важко дихати, кінцівки не реагували на спроби хлопця підвестися. Губи тремтіли та намагалися вхопити якомога більше повітря. Боляче...
Олег лежав посеред поля, дивлячись угору. Зорі залишалися байдужими. Вони танули на тлі кривавого неба. Мабуть, скоро зійде сонце, схоже на соковиті апельсини, котрі мама нарізала на свята.
Легенький вітерець знову приносив аромат бузку, який ріс вдома, щоранку заглядав у його вікно та інколи навіть нетерпляче стукав. А разом із запахом квітів до хлопця долітали звуки. Хтось кликав його...
У полі ще довго шепотів вітер, когось шукаючи:
-"Малий", "Малий", "Малий"...