"Стрий"

Олег знову не спав: "Миколай" змусив його задуматися. Зрозумівши, що заснути все-таки не вийде, хлопець вирішив замінити "Стрия" надворі. Але дід наполегливо просив його залишитися та набратися сил:
-Ти поки відпочивай... Організм молодий, юнацький... А я сам піду, на зорі подивлюся. - "Миколай" стиснув плече Олега: хотів підбадьорити, а тоді вийшов із бліндажу.
Згодом повернувся "Стрий". Брови його були нахмурені, а довгі пальці тримали в руках цигарку. Чоловік закурив, підвівши очі вгору, а тоді заговорив:
-Тут зорі сяють інакше... Вдома вони якось весело підморгують, навіть насміхаються, а зараз тремтять, як від страху. Моторошно....
-Я це теж помітив. Мабуть, отак тільки на чужині буває... - Олег також підпалив цигарку.
-Ти коли-небудь був за кордоном?
-Ні, не доводилося.
-А я був. Жив там, працював, - "Стрий" ледь посміхнувся, поринувши у спогади. - Закордоном зорі байдужі. Та і я до них теж байдужим був.
Обидва задумалися. 
-"Малий", я ж тільки тепер усвідомив усе... Тільки тепер... 
-А до цього часу як жилося? - Юнак поглядом зустрівся з темними, як кавова гуща, очима чоловіка.
-Наче у сні. Зараз згадую всі ті роки, а здається, що десь у книзі таке прочитав. У татовій домашній бібліотеці...
Чоловік дістав ще одну цигарку, а тоді продовжив:
-У мене батьки вчителями працювали. А я ж зовсім не був схильним до науки. Пам'ятаю, як мати читала мені вірші в дитинстві. Це вже після здобуття незалежності, коли люди були спраглими до всього українського. 
У голові моїй тоді чомусь засіли слова Симоненка:
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать - можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
І я так хотів жити, хотів палати... От тільки не бачив життя в Україні. Загорівся ідеєю та вирішив поїхати за кордон. Батьки проти були, переконували. Я ж навіть слухати нічого не хотів. Бачив перед собою роботу мрії, безліч можливостей, корисні знайомства... Але все було інакше.
Я переїхав до іншої країни ще зовсім молодим, зеленим і без хорошої освіти. А там мене ж ніхто не чекав, адже таких є тисячі. Працював так, як і всі заробітчани, світу білого не бачив. Проте був впевнений, що в Україну не повернуся.
Змінив кілька країн, спробував десяток професій, але потім все ж таки знайшов стабільну роботу. Думав, що стану успішним, а тоді всі до мене потягнуться. Та тільки ніхто й не збирався.
"Стрий" засміявся, схиливши голову. Він довго мовчав, але згодом наважився щось сказати:
-Пам'ятаю, в АТО загинув мій однокласник. Мама тоді зателефонувала та просила, щоб я приїхав на похорони або хоча б матеріально допоміг. Я відповів їй сухо та коротко: "Передайте мої співчуття, а не гроші: вони мені з неба не падають. Думаєте, тут солодко?"
Дурний був, байдужий... І не жив я там, а існував. Сім'ї не було, з батьками спільної мови так і не знайшов. Але змінювати нічого не хотів, бо на відміну від інших був у Європі.
В Україну повернувся в лютому 2022 року. Хвилювався через батьків та хотів забрати їх до себе. Тільки побачив все на власні очі й змінив думку. Не знаю, що керувало мною, та  через кілька тижнів уже тримав зброю в руках.
Раптом екран телефону засвітився. Чоловік посміхнувся:
-Моя... Хвилюється... Познайомився з нею ще у школі, а війна зробила нас рідними. Минулого року стали сім'єю, а через кілька місяців вона подарує мені доньку. 
Знаєш, "Малий", я тут мав достатньо часу, щоб все обдумати. І зараз соромно перед тобою, адже байдужість мого покоління призвела до такого. Ми хотіли Європи, шукали кращої країни там і геть забули про те, що доля цієї держави у наших руках. 
Я не боюся, що загину тут. Моє життя нічого не варте у порівнянні з нацією. Боюся тільки, що донька не матиме рідного дому, своєї держави та житиме на чужині, де навіть зорі сяють інакше. Як я тоді дивитимуся їй в очі?
Олег і сам опустив голову. Горло, здавалося, затягнулося вузлом. "Стрий" підвівся та сказав:
-"Малий", я буду палати до кінця. І не боюся, що згорю. Страшно лише згоріти безрезультатно.