"Миколай"

-Так розпорядилася доля, що народився я та жив у радянський час. Після навчання одразу пішов працювати в колгосп. Ще молодиком був і, як то кажуть, коровам хвости крутив: там поможи, се віднеси, те подай...
Це вже згодом довірили мені трактор і я робив у полі день у день. Познайомився зі своєю дружиною теж там. Вона з сусіднього села, а така прудка та жвава, що одразу мені в око впала.
Працювали ми разом, але жінка моя спритна, завжди хотіла в люди вибитися. От через деякий час вона і досягла свого. Замість брудної роботи почала з документами працювати, зі звітами... А там і за мене словечко кинула. Отримав я транспорт із причепом і їхав тільки тоді, коли відвезти щось потрібно чи привезти. Одним словом, не складно.
Але ж усі знають, що чим більше отримуєш, тим більше хочеш. Ми з дружиною можливість мали, тому то телятко "зайве", то зерно "нікому не потрібне" собі забирали. Так і жили: не в багатстві, та все ж краще, ніж інші. Тільки діток у нас не було. Мати моя, Царство їй небесне, все казала, щоб ми до Бога звернулися за допомогою. Я ж було засмію її та накричу: "Мамо, ви б дурниці не говорили, а до роботи бралися." А сам сяду та й молитися почну, як у дитинстві батьки вчили: "Отче наш, що єси на небесах..." І далі не пам'ятаю...
Та все ж бачив Бог нашу біду. Через деякий час, коли у мене вже ледь сивіли скроні, народився син. Назвали ми його Олег, як і тебе...
Вже як він підріс трохи, то дізнався я, що про нас люди думають. Олег приходив часто у сльозах, бо діти знали, чий він син, і бавитися не хотіли. Ми і крадіями були, і тварюками... Та жінка завжди запевняла, що заздрять люди, і казала: "Не всі голову на плечах мають, то хай тепер працюють. Все справедливо. Все за порядком."
От тільки в 91 році цей порядок і закінчився. Дружина голосила, проклинала тих "падлюк", котрі "державу розтрощили і все життя поламали". А я теж підтримував її: "З'явилися на нашу голову "патріоти", тепер пхають людей у яму."
Ішов час, а ми продовжували тягнути все назад, до комуністичного ладу, вибираючи Кучму, Януковича... Та тут грім посеред ясного неба - Майдан. І міг би я знову сміятися з патріотів і засуджувати молодь (адже у наш час такого не було), та тільки син мій стрімголов поїхав до Києва. Дружина місця собі не знаходила, коли розстріли почалися. Мій Олег повернувся живий та здоровий, спраглий до свободи та боротьби. Як тільки згадували ми про те, як добре колись жилося, він одразу сварку затіював. 
Коли ж війна почалася, Олег добровольцем пішов. Молодий був... Так і пролив свою кров тут, на Донбасі...

"Миколай" витер сльози та знову погладив свою бороду, а тоді продовжив:
-Я у всьому винуватив патріотів, які будували державу, винищуючи молодь. Дружина геть зажурилася, бо син загинув "не у нашій війні". Не підтримувала вона владу, вступ до Євросоюзу, реформи та й незалежність України.
Не турбувало нас ні майбутнє країни, ні народу. Так було до 24 лютого... А тоді я наче прозрів, побачив, за що мій син боровся та проти кого. Сказав дружині, що йду добровольцем, а вона, здається, ще більше посивіла. Все згадувала мені, як колись жилося, який порядок був...
А я став на цей шлях, бо своєму синові не проклав дорогу до майбутнього, тому і внуками Бог мене не нагородив. Тепер хочу виправити помилки свої, щоб такі, як ти, змогли жити, а не згадувати життя...