Знайомство

-"Малий", їсти ходи, - із бліндажу висунулася чорнява голова чоловіка.
-Плюс, - відкинув парубок, сидячи під деревом та оглядаючи своє екіпірування.
Весняна погода хоч і була примхливою та неочікуваною, але радувала такими теплими вечорами, як сьогодні. Легенький вітерець приносив сюди мелодію цвіркунів і ледь помітний запах квітів.
Олег відчув аромат бузку, який ріс вдома, щоранку заглядав у його вікно, а інколи навіть нетерпляче стукав. Хлопець згадав, як шукав поміж гілок квіточки з дивною кількістю пелюсток і їв їх, загадуючи бажання. Олег посміхнувся: таким мрійливим та наївним він колись був.
Парубок піднявся та все ж вирішив повечеряти. Перед тим, як піти до інших, він ще раз оглянув все навколо. Тут не було ні рідного дому, ні бузку біля вікна, ні мрій... 
У бліндажі його вже чекали. Перший чоловік заклопотано складав їжу на імпровізований стіл - ящик від боєприпасів, а інший, сивий та з густою бородою, робив бутерброди.
-Ти де так зник? - запитав хлопця другий.
-Ага, "Миколай" тут подарунки роздає, а тебе немає, - засміявся чорнявий.
-Я думав, - відповів Олег.
-І про що ж? - Поцікавився "Миколай", сідаючи до вечері.
-Згадував...життя.
Настала тиша. Ніхто не знав, як продовжити розмову далі. Всі почали вечеряти, поринувши у спогади, а згодом чорнявий звернувся до Олега:
-"Малий", а ти знаєш, чому в діда такий позивний?
-Не дід я ще, а літня людина, - засміявся чоловік, про якого була розмова.
-Не знаю, - відказав юнак. - Через бороду, мабуть.
-Ох, якби ж то тільки через це... Я ж доброволець, як і ви, - почав чоловік, - тому не знав, що треба брати з собою, що знадобиться у перші дні, а потім тижні. От і приїхав я сюди, познайомився з хлопцями, а далі все, як у всіх. Сидимо ми якось, а до нас підкріплення. Це звична річ, тому ніхто й не здивувався. Але тут заходить цей чолов'яга: сивий, бородатий, так ще і з мішком. 
Оповідач засміявся, а дід погладив свою бороду та впевнено посміхнувся:
-Так, було таке діло...
Чоловік продовжив:
-А в мішку тому ого-го... І консерви, і городина, і печиво, і закрутки, і шоколад - все там було, про що ми тільки мріяли. Кінця-краю не було видно тим ласощам. Чистісінька правда. Так і став дід нашим "Миколаєм".
Олег засміявся разом з усіма. Він подумав, що і в дорослому віці бувають такі моменти, коли мрії стають реальністю. 
-Я завжди хотів побачити Миколая в дитинстві, а він, виявляється, зараз переді мною сидить, - хлопець вдав, що здивований, та аж підняв брови.
Дід прихилив Олега до себе та потріпав біленьке волосся на голові. Тоді заговорив, хитро примруживши очі:
-А "Стрий" мені заздрить, бо в нього позивний нецікавий.
-Е-е-е, звісно. У мене звичайний.
Хлопець поцікавився, звідки у чоловіка з'явилося таке прізвисько.
-"Малий", тут і справді нічого цікавого. Я із заходу України, а там це слово поширене. От тобі гарний позивний придумали - "Малий". Подобається? - Чоловік посміхнувся.
-Та вже хай буде, - Олег стиснув плечима.
"Стрий" вийшов на вулицю: все ж таки потрібно бути насторожі. Хлопець вирішив прилягти, але сон чомусь не йшов до нього. Він дивився вгору та згадував, як колись повертався додому пізно вночі від друзів. Навкруги тоді було так тихо та спокійно. Все було інше: зорі, що мерехтіли, наче новорічні гірлянди, стежка до хати, вмита росою, і спів птахів...
-Ти сьогодні сам не свій, - сказав дід.
-Та просто спогади... Я вже і не знаю, чи було колись таке, чи це мені наснилося.
-Було, "Малий", було.
-Половину мого життя тягнеться ця війна. Забув, як це жити в мирній країні.
"Миколай" сів поруч та опустив очі:
-Через наші рішення ваше покоління тепер мусить брати до рук зброю. Помилок ми зробили чимало...