Не абсолютне добро

Тут пролунав дзвінок і відьма відчинила двері. Ліфт майже одразу під’їхав, з нього вийшла Ганна, посміхнулася Кирилові, наче й не відмовляла ніколи назавжди й остаточно.

- Ходімо скоріше. - наче здалеку почув Кирило  її чарівний голос. - Неввічливо так пізно турбувати чужих, і у мене ще доповідь на завтра не готова.

Ніби зі сторони бачив, як підхоплюється, зриває з вішака куртку і вибігає до коханої. Потім - провал у пам’яті, і от вони уже біля дому шефа.

І він може нарешті спитати про головне.

- Гань, а що буде з дитиною?

- Та важкувато буде, Кирюшо. Можна було б просто з Дніпровської набережної скотити у воду, так воно ж не втоне, та й дід одразу рідну онуку знайде. В горілому лісі на Лисці не залишиш, там вовкулаки одразу нанюшать. Так що прийдеться приспати.

- Як це? - Кирило не йняв віри, що це відбувається з ними насправді, і його кохана говорить серйозно. - То ж не старого собаку приспати, щоб не мучився. Це дитина, Ганнусь.

- То не людська дитина, Кирюшо. Як виросте, занапастить світ. Що важливіше - світ чи дитина?

- Так не можна питати. Це неправильно.

- А правильно було твоїй тітці прогнути реальність так, щоб воно народилося? Без неї ходив би Вольф твій бездітний. Зрадниці тепер що, вона втекла в смерть, а нам розгрібати. Давай, натискай уже на виклик. Твоя родичка порушила рівновагу, тобі й випало відновити.

В Кирила перед очима попливли видива глибокої ями на місці Києва. Яма швидко заповнювалася водою, та кипіла і в ній варилися риби й жаби, яким сьогодні не пощастило. А людей уже не було в живих, щоб жаліти риб і тварин. Люди перетворилися на попіл, що повільно осідав у воду.

- Іноді треба мале зло, щоб не сталося більшого - наче крізь сон долинув голос Ганни. І рука мимоволі натисла виклик.

Все обійшлося просто. Заплакана мати віддала немовля Кирилові.

- Бережіть її, будь ласка, вона у нас слабенька і погано спить.

- Не хвилюйтесь, тепер спатиме добре. Я на цьому знаюся. - заспокоїла її Ганна, а Кирило знову не володів власним тілом і рухався, як автомат. 

Але на вулиці попустило, і він зірвався на біг, притискаючи до себе живий згорток, бо був таки спортивний і здоровий. А ще не згодний і розлючений тим, як його змусили коритися. 

Спершу відірвався, бо понісся дворами. Але Ганна, його ніжна і слабка кохана, наздоганяла. І майже наздогнала, коли Кирило побачив іржаву пожежну драбину. 

Він взяв сонну дитину під одну руку, а другою підтягнувся й досить швидко видерся на дах. Дитина прокинулася і непривітно дивилася і на рятівника, і на панораму нічного Києва. 

- Ну, мала, тепер не бійся. - сказав Кирило, відсапуючись і притулившись спиною до труби димоходу. 

Дитина слухняно заплющила очі, бо не царська це справа - перейматися людськими проблемами. І тут на протилежному кінці даху показалася Ганна. Навіть здалеку було видно, як її очі зло горять червоним.

-Ну все. - остаточно зрозумів Кирило. - Ну тітка, ну удружила. Хана нам з дитям. І в жесті відчаю виставив долоню вільної руки вперед, наче це могло зупинити катастрофу.

Ефект найбільше вразив самого Кирила.

З долоні вирвався зелений вогонь і змів з даху тендітну Ганнину постать. Хлопець безтямно подивився на долоню. Нічого нового там не було.

Рука затремтіла.

Він що, убив свою кохану? Через покруча, від якого загине світ?

-Треба підійти до краю і стрибнути вниз. - підказало щось тітчиним голосом. - Тоді ви розіб’єтесь. І світ буде врятовано.

Кирило сів на дах, бо ноги не тримали. І з’їхав, як в дитинстві з гірки. Тепер він сидів на краю, ноги звисали з даху, внизу йшло  звичне столичне життя, у кожного перехожого були свої турботи, ніякого діла їм не було до Кирила і кінця світу.

А тому схотілося хоч побачити, через кого коїться ця маячня. Він відкинув мереживний кутик атласного конверту. Немовля запхикало, випростало руки й вхопило хлопця за носа.

Боляче. 

- Ну чого тобі ще? - змучено спитав він, уже знаючи, що нікуди не стрибне і нікому не дасть скривдити маля. Мало що хтось бачив у дзеркалі, тепер що, дітей через це вбивати?

Він судомно зітхнув, маля розтисло кігтики й посміхнулося зубастим ротиком, до нестями перелякавши свого рятівника. 

І тут з-за парапету показалася подряпана рука з обламаними нігтями, за нею друга. Ганна підтяглася й от уже стоїть біля них. Кров, що покривала ту сторону, якою вона впала на асфальт, засохла й осипається при кожному рухові. 

- Дурний ти й жартів не розумієш. -  сказала Кирилові кохана. - Але хоч навіюванню гарно опираєшся. Ех, вчити тебе ще і вчити.

- Ти жива? 

- Як бачиш. Хоча житів уже не дев’ять. Будеш винний мені одне.

- Малу не дам.

- Даси. Треба її до баби Свєти. Воно голодне, і памперс би поміняти.

- Ну в тебе й жарти. - він і хотів би розсердитись, але на це сил уже не було.

- Будеш знати, як бабусю шеймити. - так само стомлено сказала Ганна. - Пішли вже. Метро скоро закриють.

Кирило подивився на іржаву драбину і чогось перехотів спускатись. 

- Та не тут. Через службовий вхід.

Ганна підійшла до люка в даху і легко підняла ляду. Вони мовчки спустилися і вийшли, залишивши кінотеатр за спиною.

- Робота проста. - казала Ганна по дорозі. - Треба працювати на місто і містян. Але так, щоб не було абсолютного добра. Щоб розвиток був, не було застою.

- Янічонепоняв. Отим зеленим вогнем палити все, що не подобається?

- Ні. Тільки те, що становить загрозу твоїй горі і її ділянці. Розберешся або в Саші спитаєш. Він малий, але мудрий. 

- Онук відьми?

- Він їй не онук і взагалі не людина, як і ця мала. Змійониш, замість того змія, що загинув. Росте дуже повільно. Виросте, нам легше буде. І малу виростимо.

- Без батьків?

- Або так, або кінець світу. 

- Оце і є добро, щоб не зовсім добро?